Жанрова своєрідність п'єс Кальдерона

Драма (як жанр, не плутати з драмою як із родом літератури!) – це п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійному напруженні. Автор прагне розкрити психологію персонажів, дослідити еволюцію їхніх характерів, мотивацію вчинків і дій.

Щодо п’єс Кальдерона, то їхня «жанрова класифікація проводиться залежно від того, до якого з полюсів, трагедійного чи комедійного, тяжіють п’єси за їхнім тематичним змістом, тональністю, особливостями композиції, зокрема розв’язки – “кривавої” чи щасливої» (Д. Наливайко).

Як за ковтком води можна пізнати смак джерела, так і за проблематикою драми Кальдерона можна дізнатися про провідні мотиви бароко.

У вирішальній битві війська принца перемогли армію Басиліо. Здавалося б, колишньому в’язню саме час помститися батькові за все, що той із ним зробив. Цього очікували як придворні, так і сам Басиліо. Однак Сехисмундо ув’язнив організаторів бунту, які зрадили Басиліо («Зрадник більше не потрібний. В час, коли минула зрада») і звільнили його самого, пробачив батькові кривду, повернув йому трон і визнав своїм королем. Усі сприймають це як диво, як чудесну метаморфозу – перетворення звіра на людину, причому людину шляхетну й мудру (Басиліо: «Розум твій усіх дивує»; Астольфо: «В нього вже й не та повада!»; Росаура: «Мудрий він і справедливий!»).

Сехисмундо, відчувши в собі глибинну людську (не звірячу!) духовну сутність і зв’язок із Богом, пояснює присутнім, що, оскільки його вчителем був сон, він зрозумів, що цінності й спокуси життя – усе це плинне, мов сновиддя:

Що дивує вас? Чи дивно,

Коли сон був мій учитель,

І боюсь, як не противно,

Що прокинутися можу

Знов у замкнутій темниці?

А коли цього не буде,

То воно мені насниться;

Отже, я переконався

В тому, що все щастя людсгже,

Зрештою, як сон, минає,

я хочу скористаться

Щастям тим, що час дарує.

Я прошу вас, винуватий,

Помилки простити наші,

Бо шляхетно їх прощати».

А в палаці, нарешті дізнавшись про причини своїх страждань, він просто почав мстити за несправедливість. То де ж витоки його жорстокості: у вродженій потребі творити зло чи в примусовому позбавленні волі, яке спровокувало його на жорстокі вчинки? І хто винен у тому, що людина перетворюється на звіра: Сехисмундо чи Басиліо?

А в очах оточуючих його жорстокість дійсно мала звіроподібний вигляд і справджувала страшне віщування:

«Що візьмеш від людини,

В якої людського – ім’я єдине,

Яка – лиха, безжальна,

Жорстока, тиранічна і брутальна,

Породжена між звірів?..»

І лише друге звільнення принца бунтівними солдатами являє нам Се-хисмундо-людину. Він сам зробив себе справжньою людиною, стримавши свої інстинкти й забаганки, і, зрештою, заявив:

«…Загнуздаєм.

Честолюбство і злобу,

Це шаленство й лють сліпу»

Це – кульмінація твору, моральне переродження звіра на людину. Однак тут не можна спрощувати й казати, що католик Кальдерон проповідував добре відому християнську аскезу, тобто філософію стриманості й самообмеження, яку церква проповідувала впродовж середньовіччя (утім, сповідує й тепер). Тоді б це був просто клерикальний твір, а не шедевр художньої

У драматургії Шекспіра образи набагато багатогранніші, а характери «розмаїті, як саме життя». Образно кажучи, якщо вже «увесь світ – театр», то театр саме Шекспіра. Так, Гертруда неоднозначна: вона і любляча мати, але й дружина, яка кохає вбивцю – Клавдія. А персонажі Кальдерона радше нагадують схематичні образи філософських повістей Вольтера, чиї вчинки психологічно мало вмотивовані, а прямо витікають із тих ідей, які автор хоче донести до читача, це такі собі «персонажі-ідеї».

Росаура – ідея боротьби за честь, Клоталь-до – ідея вірного васала. Так, абсолютно внутрішньо невмо-тивованим уявляється «обмін нареченими», що відбувається у фіналі драми, який швидше нагадує розподіл преміального фонду або матеріальну компенсацію постраждалим: «гонорова Естрелья», яка за мить до того думала одружитися з Астольфо, одразу погоджується взяти шлюб із Сехисмундо («Я щастя / Віднайшла таке неждане»). Це не тому, що вона кохала Сехисмундо як Джу-льєтта Ромео або хоча б як Офєлія Гамлета, а як «компенсація» від нового володаря Полонії: «Щоб Естрелья / Не тужила гонорова, / Що вона втрачає принца…» Важко уявити, щоб така мотивація вчинків персонажів задовольнила Шекспіра.

Також один із найпопулярніших серед іспанців монологів із п’єс Кальдерона. Сехисмундо усвідомлює себе як особистість і осмислює свою роль у житті країни. Це моральне переродження із звіра на людину є кульмінацією твору. У монолозі відтворено бунтарство духу, після чого стає зрозумілим і виправданим повстання народу (М. Литвинець).

Дійсно, доля Сехисмундо є своєрідною моделлю вирішення згаданого барокового конфлікту, а можливо, і своєрідним «рецептом», «кодексом поведінки» людини на шляху від зла до добра («від звіра до людини»). Так, цікавим є питання про еволюцію образу Сехисмундо. В античній драмі образи подані переважно статично, без розвитку: Прометей непохитний як на початку, так і в кінці трагедії Есхіла; Антігона хоч і вагається перед фатальним вибором, але готова до дії вже з початку трагедії. У драматургії Відродження образи подаються в еволюції, розвитку частіше. Так, Гамлет перед убивством Клавдія довго розмірковує, розпочинати чи ні смертельну боротьбу з убивцею батька й узурпатором трону, «бути чи не бути». Зрештою, він таки покарав убивцю законного короля Данії.

А Сехисмундо на початку і наприкінці твору – це взагалі дві різні людини. Спочатку це напівдикий самітник, який зріс у вежі поміж диких звірів і сам нагадує звіра як внутрішньо (дика вдача, нестриманість, намагання задовольняти свій перший ліпший інстинкт або бажання), так і зовнішньо – не випадково він постійно з’являється у звірячій шкурі.

Через усю п’єсу «Життя – це сон» послідовно проводиться думка: людина може й повинна долати не присуди долі, а саму себе – шляхом духовного й морального вдосконалення, це й є той істинний шлях, що веде до добра. Треба приборкувати в собі звіра, і тоді людина не повністю залежатиме від фатуму. Цей, другий, «рецепт» теж укладений у вуста Сехисмундо: «…Хто змогти бажає / Свою долю, той розумним /1 терплячим бути має».

Третя провідна проблема бароко, утілена в драмі, – як свобода людини співвідноситься з волею Бога? Мистецтво бароко буквально пронизане алегоріями, символами та емблемами. Згадаймо ланцюги й в’язницю (символи неволі), які постійно супроводжують Сехисмундо майже до фіналу твору. Він – невільник, це вже спочатку підкреслено Кальдероном.

Збережи - » Жанрова своєрідність п'єс Кальдерона . З'явився готовий твір.

Жанрова своєрідність п'єс Кальдерона





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.