Жалість, співчуття, співпереживання, милосердя, чеснота… Невже все це з іншого життя? Невже в сучасної людини так зачерствіла душу, що, крім власного благополуччя, спокою й статку у своєму окремо взятому світі, йому нічого не потрібно? І чуже горе не турбує його? Напевно, такі люди є. Були вони й у минулому. Будуть і в прийдешні сторіччя. Але не вони характеризують нації, народ і будь-яке співтовариство людей: населення мого міста, жителів нашого будинку, моїх шкільних учителів і товаришів. Все-таки більшості людей властив почуття жалю. Тема співчуття до тих, хто в лиху, звучить у багатьох добутках російської класичної літератури. На Русі жалість завжди викликали арештанти - скривдженою, покараною владою люди. Жалість не запитує, за що засуджено людину. Він уже покараний за вчинене, а тепер його потрібно пошкодувати. Недавно я прочитала от яку історію.

Росіянин поет XVIII сторіччя В. Тредиаковский пішов дивитися на страту бунтівника Омеляна Пугачова, якого вважав ворогом імперії й дії якого привселюдно засуджував. Перед тим як покласти голову на плаху, Пугачов попросив у православного народу прощення й обвів поглядом юрбу. І раптом зустрівся очами із Тредиаковским, якого довідався. Наближений до імператриці поет повинен був би тріумфувати, що бунтареві й баламутові зараз відітнуть голову. Так, напевно, уважав Пугачов. Але в очах Тредиаковского не було торжества. Засуджений побачив у них біль і жалість. Сам поет, поспішаючи до місця, не очікував від себе таких почуттів. Автор закінчує розповідь «так із цього жалю вийшла вся російська література».

А. Пушкін «милість до занепалого призивав» і співчував в’язневі, що сидить «за ґратами, у темниці сирий». Жалем до декабристів, засланим у Сибір, перейнята й поема Г. Некрасова «Російські жінки». А написана вона була майже через сторіччя після грудневих подій. Весь роман Л. Толстого «Воскресіння» - це роман про жаль, про усвідомлення провини й прагненні спокутувати її. У романі «Війна й мир» письменник описує, як фельдмаршал Г. Кутузов об’їжджає лад російських солдатів, що здобули перемогу над французами й змусили ворога тікати. Кутузов дякує воїнам за героїзм і хоробрість. Але, поздоровляючи переможців, не забуває сказати, що розбитого, замерзлого француза, що тікає, тепер можна по-людськи й пошкодувати. Подібних прикладів і в літературі, і в житті чимало.

Християнська релігія (як і інші релігії) заснована на милосерді. Відома усьому світу мати Тереза за свою безкорисливу й самовіддану роботу - допомога хворим, бездомним і нужденної - нагороджена Нобелівською премією миру. Хоча не заради нагороди, думаю, все життя трудилася ця легендарна жінка

Жалість народжується, коли ти пошкодував пташеня, що випав із гнізда, і приніс його додому. Коли ти плачеш, читаючи, як Тема шукав свою Жучкові. Коли ти готовий віддати свою котлету чужому голодному псові. Коли пошкодуєш утомлену після роботи маму й зробиш за неї домашні справи. І нехай ти неспроможний допомогти жертвам землетрусів і повеней, заручникам «Норд-Осту» і загиблої в хмарочосах Манхеттена, але почуття жалю не дозволить тобі перемкнути канал і відвернутися від людського болю

У нашім житті, незважаючи на його твердість, людей, які вміють співчувати, більше, ніж бездушних. Жалість - це природний стан людини, а природа людська не змінюється так швидко. Тому ми далеко ще не зомбі й не манкурты: жалю є місце в наших серцях. Сучасній людині, я вважаю, треба навчитися співчуття. Воно поки що рідкість у нашім житті