Жаль, співчуття, співпереживання, милосердя, чеснота… Невже все це з іншого життя? Невже в сучасної людини так зачерствіла душа, що, крім власного благополуччя, спокою і статку у своєму окремо взятому світі, їй нічого не потрібно? І чуже горе не тривожить її?

Напевно, такі люди є. Були вони й у минулому. Будуть і в прийдешні століття. Але не вони характеризують націю, народ і будь-яке співтовариство людей: населення мого міста, мешканців нашого будинку, моїх шкільних вчителів і товаришів. Усе-таки більшості людей властиве почуття жалю. Тема співчуття до тих, хто в біді, звучить у багатьох творах російської класичної літератури. На Русі жаль завжди викликали арештанти — скривджені, які вважали в народі, і покарані владою люди. Жаль не запитує, за що засуджено людину. Він уже покараний за вчинене, а тепер його потрібно пожаліти. Нещодавно я прочитала от яку історію.

Російський поет XVIII століття В. Тредіаковський пішов дивитися на страту бунтівника Омеляна Пугачова, якого вважав ворогом імперії і дії якого привселюдно засуджував. Перед тим як покласти юлову на плаху, Пугачов попросив у православного народу прощення й обвів поглядом юрбу. І раптом зустрівся очима з Тредіаковським, якого впізнав. Приближений до імператриці поет мав би тріумфувати, що бунтарю і баламуту зараз відітнуть голову. Так, напевно, вважав Пугачов. Але в очах Тредіаковського не було торжества. Засуджений побачив у них біль і жаль. Сам поет, поспішаючи до місця, не очікував від себе на такі почуття. Автор закінчує оповідь «так зцього жалю вийшла вся російська література».

О. Пушкін «милость к падшим призывал» і співчував в’язню, що сидить «за решоткой, в темнице сырой». Жалем до декабристів, засланих у Сибір, перейнята і поема М. Некрасова «Російські жінки». А написана вона була майже через століття після грудневих подій. Весь роман Л. Толстого «Воскресіння» — це роман про жаль, про усвідомлення провини і прагнення спокутувати її. У романі «Війна і мир» письменник описує, як фельдмаршал М. Кутузов об’їжджає стрій російських солдатів, що одержали перемогу над французами і змусили ворога тікати. Кутузов дякує воїнам за героїзм і хоробрість. Але, вітаючи переможців, не забуває сказати, що розбитого, замерзлого француза, що тікає, тепер можна по-людськи і пожаліти. Подібних прикладів і в літературі, і в житті чимало. Християнська релігія (як і інші релігії) заснована на милосерді. Відома усьому світу мати Тереза за свою безкорисливу і самовіддану роботу — допомогу хворим, бездомним і нужденним — нагороджена Нобелівською премією світу. Хоча не заради нагороду, думаю, усе життя трудилася ця легендарна жінка.

Жаль народжується, коли ти пожалів пташеня, що випало з гнізда, і приніс його додому. Коли ти плачеш, читаючи, як Тьома шукав свою Жучку. Коли ти готовий віддати свою котлету чужому голодному псу. Коли пожалієш утомлену після роботи маму і зробиш за неї домашні справи. І нехай ти неспроможний допомогти жертвам землетрусів і повеней, заручникам «Норд-Осту» і загиблим в хмарочосах Манхеттена, але почуття жалю не дозволить тобі переключити канал і відвернутися від людського болю.

У нашому житті, незважаючи на його твердість, людей, що вміють співчувати, більше, ніж бездушних. Жаль — це природний стан людини, а природа людська не змінюється так швидко. Тому ми далеко ще не зомбі і не манкурти: жалю є місце в наших серцях. Сучасній людині, я вважаю, треба навчитися співчуття. Воно поки що рідкість у нашому житті.