Якось в один із золотих осінніх днів, а він і насправді був золотим: сліпучим-сонячним, приємно-дзвінким, такої, які бувають лише під час жіночого літа, коли душу згадує все зроблене добро, і турбується про те, що не зроблено,- я таки не удержався й поїхав до своїм знайомих “торфовищам”. Поїхав за власним бажанням, а не за завданням редактора
Мене не зваблювали навколишні види й, якщо чесно зізнатися, навіть “торф’яні” герої, за винятком одного - мого німого “не героя”. Хотілося, шановний читач, ще раз побачити його, глянути в його відкриті, проникливі очі. І поговорити, тому що не зрячи затверджує народна мудрість, що найкраща розмова - мовчання. З нехитрої цієї витівки я виніс щось більше, ніж сподівався: я відкрив Людину. У суєті будня й щоденних турбот ми нечасто звертаємо увагу на скромну, непоказну людську красу, можливо, тому, що вона скромна
Коштувало мені влаштуватися на луговій травичці (помічу, - без блокнота!) і дочекатися обідньої перерви, коли вся бригада, за винятком одного чоловіка, подалася в їдальню, як передчуття відкриття стало усе сильніше опановувати мною. Мій кремезний і небалакучий копальник усе копав і копав, не розгинаючись, а я сидів нерухомо, спостерігаючи за ним. Так пройшло десь півгодини. Зрештою, він не витримав і неспішно підійшов до уподобаному мною місцю. Улаштувався на ньому й … ми почали мовчати. Це було не тривожне, напружене мовчання двох чужих один одному людей. Ні, це мовчання було зовсім іншим - всерозуміючим і всепрощаючим
…А Слово прийшло позднее.
Збережи - » Замітка в газету про героя . З'явився готовий твір.