Дійсно, образ Диявола в епосі Мільтона, всупереч біблійному його трактуванню, виглядає настільки величним і привабливим, що поруч із ним губляться й тьмяніють всі інші персонажі поеми. Титанічна пристрасність натури Сатани, його гордий і непокірливий дух, волелюбність і тверда воля, мужність і стоїцизм майже незмінно викликали замилування читачів і критиків

З іншого боку, Бог, покликаний стати втіленням Розуму й Добра, з’являється в поемі підступним і мстивим монархом, що, за словами Сатани, «один панує, як деспот, у небесах».

Свідок і учасник грандіозного соціального перевороту, Мільтон, створюючи епічну поему, надихався атмосферою громадянської війни, що була, на його думку, відбиттям всесвітньої колізії Добра й Зла. Малюючи сцени лютої сутички сил Неба й Ада, поет користувався фарбами, які поставляла для його палітри епоха революційного ламання, і вільно або мимоволі наповнював поему її героїчним духом. Це настільки перетворило його первісний задум, настільки підірвало саму його підставу, що весь будинок сумлінних релігійних абстракцій автора загрозливо нахилилася. «Поезія Мільтона, - писав Бєлінський, - явний добуток його епохи: сам того не підозрюючи, він в особі свого гордого й похмурого сатани написав апофеозу повстання проти авторитету, хоча й думав зробити зовсім інше»[30].

Працюючи над епосом у роки реакції, Мільтон вважав за необхідне зобразити Зло, що погубило революцію, у всім його царственій пишноті й небезпечній привабливості: карикатурне зображення Злого Духа у вигляді відразливої й слабкої істоти, спотворюючи істину, могло, на думку поета, завдати шкоди чесноти читача

За задумом Мільтона, Сатана, отважившийся виступити проти всемогутнього Бога, не міг не бути титанічною фігурою. Бажаючи намалювати яскравий і переконливий портрет Сатани, поет опирався на традицію зображення трагічних героїв - «лиходіїв з могутньою душею», - характерну для драматургов-елизаве-тинцев, Марло й особливо Шекспіра. Як і гуманісти Відродження, Мільтон думав, що Добро й Зло настільки тісно переплетені між собою, що їх часом важко відрізнити друг від друга. Це також вплинуло на характеристику Архіворога, велич якого так підступно заслоняє втілене в ньому Зло

Було б невірно, зрозуміло, бачити в «Загубленому раї» алегоричну історію англійської буржуазної революції, проводити прямі паралелі між повстанням занепалих ангелів у поемі Мільтона й «великим заколотом» пуритан. Згідно із християнськими ідеалами, Мільтон задумав поему як виправдання шляхів божиих, але буква біблійного навчання викликала в нього, як і в кращих представників його класу, відомі сумніви; вони-те й привели до того, що повсталий проти Бога Сатана, хоча й засуджується автором, але не позбавлений його співчуття й убирає в себе риси відважного протестанта проти миропорядка. «Загублений рай» - утвір великого заколотного духу. У ньому не міг не виразитися людина, все життя отдавший боротьбі сдеспотизмом.

Не підлягає сумніву, що поетові-революціонерові, у роки Реставрації познавшему гіркоту поразки, психологічно легше було «ужитися» у роль поваленого ангела, ніж в образ переможного Бога. Малюючи вигляд проигравшего бій, але не скореного Духа, автор наділяв його часом рисами - і притім кращими - своєї власної натури. Чи не тому так проникливо звучить у поемі звернена до соратників мовлення Сатани, що думки й почуття героя були добре знайомі його творцеві?

…Ми безуспішно Його престол намагалися похитнути И програли бій. Що з того? Не все загинуло: збережене запал Неприборканої волі, поряд З безмірною ненавистю, спрагою мстити И мужністю - не уступати вовек. А це ль не перемога?

Присутність заколотному, непокірливого деспотизму початку у світогляді Мільтона, гуманістичні традиції в його творчості, пофарбовані політичним досвідом його переломної епохи, дозволили йому замість увічненої біблійним переказом умовної фігури створити в особі Сатани яскраву й живу індивідуальність, у якій разом з тим безпомилково вгадувалися типові риси сучасників поета. Войовничий індивідуалізм мильтоновского героя мав своїм зворотним боком щось безперечно доброчинне: небажання сліпо підкорятися авторитету, кипучу енергію, вічний пошук і незадоволеність

Нове, незвичайне звучання придбала під пером художника й інша частина старозавітної легенди, присвячена першим людям. Міф про Адама й Еве служить Мільтонові відправною крапкою для філолофсько-поетичних роздумів про сенс життя, природі людини, його прагненні до знання, його місці під сонцем

Людина зображується в «Загубленому раї» як істота, що коштує в центрі світобудови: на «сходах Природи’» він займає середнє положення між почуттєвим, твариною миром і миром ангелів. Він - вище із земних істот, намісник Бога на землі, він стуляє воєдино нижчу й вищу сфери буття. Перед Адамом і Евой відкривається світлий шлях духовного піднесення, за їхньою спиною разверзается похмура безодня, що загрожує поглинути їх, якщо вони змінять Богу. Древо пізнання добра й зла, що росте в серце Едему, є символ наданої першим людям волі вибору. Його призначення - випробувати віру людей Втворца.

Органічно включений у загальний нерушимий порядок, Людина стає крапкою переломлення протиборчих впливів, випромінюваних могутніми космічними силами. Поет поміщає своїх героїв - як у просторовому, так і в життєво-етичному відношенні - у самому центрі Всесвіту, на полпути між Емпіреєм і Пеклом. По Мільтонові, люди самі відповідальні за свою долю: наділені розумом і вільною волею, вони повинні кожну мить свого життя вибирати між Богом і Сатаною, добром і злом, творенням і руйнуванням, духовним величчю й моральною низькістю

По думці поета, Людина споконвічно прекрасна. Він створений всеблагим і премудрим божеством, у ньому немає й не може бути вад. Адам - втілення сили, мужності й глибокодумності, Ева - жіночої досконалості й чарівності. Любов Адама й Еви - ідеальне сполучення духовної близькості й фізичного потяга. Життя перших людей у земному Раї проста, рясна й прекрасна. Щедра природа в надлишку обдаровує їх всім необхідним. Лише порушивши заповідь божу, вкусив заборонний плід, Адам і Ева втрачають безсмертя й блаженства, дарованих їм при створенні, і прирікають рід людський на тяжкі випробування

Неважко помітити, що образи перших людей задумані Мільтоном як втілення релігійного й гуманістичного ідеалу, тобто як ідеальні образи людей, оскільки вони з’являються в якості покірних Богу мешканців раю. Однак в остаточному підсумку вони виявляються в зображенні поета більше людяними, більше близькими до гуманістичної норми саме після гріхопадіння й вигнання з райської обителі

Безтурботна картина буття перших людей у раї виразно протипоставлена в поемі картині бурхливого, збентеженого, драматично враженого миру. Адамові й Еве в ролі безгрішних мешканців Едему невідомі протиріччя, ворожнеча, щиросердечні роздирання. Вони не знають тягаря непосильної праці й смерті. Але їхнє блаженство ґрунтується на покірності волі божої, припускає відмову від спокус пізнання й нерозривно пов’язане з обмеженістю райської ідилії. Ідилічний мир валить, як тільки в нього вторгається Сатана

У спокусливих мовленнях Сатани й у сумнівах Еви щодо гріховності пізнання чутні відзвуки сумнівів самого автора:

Що заборонив він? Знанье! Заборонив Благе! Заборонив нам знайти Премудрість… …У чому ж зміст Волі нашої?

Мільтон, мислитель-гуманіст, був переконаний у користі знання й не зміг примирити біблійну легенду зі своїм відношенням до знання: для нього воно - не гріх, а благо, хоча за нього й доводиться іноді платити дорогою ціною

Примітні в поемі мотиви непокори перших людей десниці божої: вкусить заборонний плід спонукує Еву невгамовна спрага знання. Адам же робить фатальний крок з жалю й любові до Еве, хоча й усвідомить, що своїм учинком ставить «людське» вище «божеського». Не менш самовіддано Ева після гріхопадіння Адама пропонує цілком прийняти на себе кару, що загрожує їм двом. Перші люди справді великі в ту хвилину, коли напередодні трагічних змін, їх що очікують, у гордій самітності протистоять всім силам Неба й Ада. Зі співчуттям малюючи сцену гріхопадіння, Мільтон впритул підходить до виправданню вчинку своїх героїв, що не погодиться із церковною концепцією

Адама не страшать ті випробування, які очікують його в новому, невідомому житті. Його образ безсумнівно героичен. Але на відміну від епічних поетів минулого, що зображували героїв-воїнів, Мільтон виводить на сторінках своєї поеми героя, що бачить сенс життя в праці. Праця, позбавлення й випробування повинні, по думці поета, надолужити «первородний гріх» людини

Pages: 1 2