“Борис Годунов” О.Пушкіна — твір, у якому, досвід світової драматургії (від античних та шекспірівських трагедій, від блискучих зразків жанру у П.Корнеля та Ж.Расіна до драми ближніх часів — творчості Гете, Міллера, Гюго, Байрона тощо). Драма з життя самодержцівсамозванців і народу, що була вершиною драматургічної творчості Пушкіна, за життя поета так і не була поставлена з цензурних міркувань: уперше трагедія зі скороченнями та правками була втілена на сцені лише у 1876 році у Петербурзі.

Задум трагедії “Борис Годунов” був досить актуальним для свого часу.

Збурення дворянської інтелігенції, значна частина якої під впливом західницьких ідей підтримувала революційні потуги утаємничених товариств, проблеми звільнення народу від кріпосницького гніту, віддаленість від народу претендуючих на месіанську роль “визволителів”, котрі у разі перемог проголошують себе диктаторами (уроки якобінства були актуальнозастережливими, залишаючись у пам’яті, як і немало переступів у світовій історії, зокрема і страта англійського короля Карла Кромвелем, що власне і готувало грунт до світового панування фінансового імперіалізму), — все це було знаменням доби.

Пушкін, порушуючи проблеми особистості і народу, моралі і державництва в історичних процесах, висловлює своє власне ставлення до багатьох цих питань не у формі авторського дидактизму, втіленого в уста персонажів, як це було прийнято в класицистичних та і певною мірою в романтичних драмах кінця XVIII — поч. XIX століть.

Автор зумів вибрати з історії період, який пояснювався самими закономірними розв’язками. Матеріалом для трагедії “Борис Годунов” послужив період “смутного времени” (початок XVII століття), коли народ, підбурюваний “елітою” (боярством та дворянськими родами, що боролися за владу і помістя, за шкурні інтереси), повстав проти правління царя Бориса і проти насадження нової династії, котра, власне, виявилась самозваною: після смерті Івана Грозного його син Феодор, який відзначався набожністю і слабовільністю, межуючою із слабкістю розуму, царював недовго та й фактично не керував державою, оскільки кермо влади взяв у свої руки брат його дружини Борис Годунов.

Після смерті Феодора, останнього із династії Рюриковичів, царем було проголошено Бориса. Право на московський престол намагалась утвердити невизнана династія Годунових, і це стало початком смутних часів — одного з найбільш трагічних періодів в історії Московського царства; криза влади, як правило, завжди провокує іноземні експансії, різного роду інтервенції (історія дає нам багато прикладів, зокрема у недавньому XX столітті та і в сучасну глобалістичну епоху — епоху різних кольорових революцій та інформаційних воєн).

Своє бачення смути початку XVII століття (кінець її поклало патріотичне ополчення Мініна і Пожарського, перемога якого завершилась обранням нового царя Михаїла, з якого бере початок династія Романових, котру у 1917 році спіткала трагедія попередників: 16 липня 1918 року над Миколою II та всією царською сім’єю разом з малолітніми дітьми було здійснено вбивство новітніми експансіонерами) подав у X та XI томах “Истории Государства Росийскоого” М.Карамзін — історик і письменник.

Саме матеріали М.Карамзіна, погляди російського історика і письменника на минуле стали благодатним грунтом О.Пушкіну для художнього осмислення національних і соціальних катастроф дальніх і близьких часів, ролі особистості і народу в історичних процесах, здатності мас у відстоюванні прав і свобод, маніпулювання настроями і стихійними протестами (останнє вміло використовують у всі часи іноземні поневолювачі різних мастей).

Час царювання Годунова, який, за Карамзіним, увів кріпосне право, падіння і катастрофа непересічного державника і узурпатора водночас послужили Пушкіну благодатною фабулою для політичної трагедії сучасності (нагадаємо: через якийсь місяць Російську імперію довгий час терзатимуть вогнища смути, розпалені на Сенатській площі утаємниченими товариствами, які, за висловом вождя пролетарської революції

—        теж привнесеної, розбудять Герцена та іже з ним…).

Ключова проблема, що визначить трагічний фінал історичної трагедії О.Пушкіна, це проблема самозванства, котре часто на всіх етапах світової історії руйнуватиме родини, держави, духовні устої, нестиме суспільні та особисті нещастя.

А що ж передувало Смутним часам після передчасної кончини жорстокого самодержця і державника Івана Грозного, котрий у свій час нещадно боровся з боярськими кланами, завжди готовими заради власних інтересів розтерзати і запродати країну, примусити народ перейти в іншу віру: іноземні інтервенції, як правило, здійснювались на релігійному підґрунті? Характерно, що самозванці на Русі для тих, хто розумів їхню справжню суть, сприймались як предтечі Антихриста. Однак лжевисуванці, лжемесії завжди приходять до наївних і довірливих. Тема самозванства є магістральною у трагедії Пушкіна “Борис Годунов”.

Стає спірним і питання про те, хто є головним персонажем твору — цар Борис чи Лжедимитрій? Тому і вплітається в канву однієї проблеми інша — проблема кровного переступу в ім’я узурпації влади. Врешті це пояснює, що печать самозванства лежить і на Борисі Годунові. Пушкін використовує із “Истории Государства Российского” М.Карамзіна відому в народі версію про вбивство малолітнього сина Івана Грозного царевича Димитрія, який проживав зі своєю матір’ю Марією Нагою в Угличі і, хворіючи на епілепсію, у стані нападу нібито наразився на ніж. Однак така смерть викликала сумнів: було зрозумілим, що до цієї трагедії причетні люди Годунова, який після слабовільного Феодора прагнув посісти престол, тому й усунув головного спадкоємця — Димитрія, якому по праву належала корона. Протест проти правління царя Бориса, при якому посилювався жорстокий феодальний гніт, породжував віру у доброго і справедливого царя, яким міг би бути законний спадкоємець — неждано “воскреслий”, за поширюваними чутками, Димитрій.

“Димитрієм” мав стати ставленик польських інтервентів (сьогодні ми спостерігаємо чимало аналогічних явищ) монахутікач Гришка Отреп’єв. Він справді в’їде переможно з польськими загарбниками у Москву, підтримуваний одурманеними співвітчизниками, посяде престол, одружившись з польською графинею Мариною Мнішек з метою творити нову династію з чужою, неруською кров’ю і неруською вірою (католицька експансія Ватикану на Схід як духовне поневолення носила завжди загарбницький характер у соціальному і національному планах), але правитиме недовго. Лжедимитрій І буде через рік знищений, спалений, а попелом його буде заряджена гармата, яка вистрелить у той бік, звідки прийшов самозванець і ставленик поляків.

Однак досить швидко з’являтимуться інші Лжедимитрії, попіл яких кружлятиме не раз в історії найбільших смут. Осмислюючи події трагічної давнини у світлі алюзій і прозірливих передбачень, Пушкін саме у “Борисі Годунові” проявив себе як письменникпророк, як майстер трагедії світового масштабу.

Вірність принципам історизму, яким не суперечать оригінальні художні вимисли автора, вміння відтворити минуле для розуміння усіх складностей сучасного із передбаченням можливого майбутнього — визначальні фактори “Бориса Годунова” як трагедії суспільного і в той же час особистіснопсихологічного плану, в якій постають велич .і гріхопадіння людини на життєвих перехрестях, у процесах соціальних потрясінь, глобальних перемін.