Є велика кількість договорів і конвенцій, відповідно до яких держави зобов’язалися визнавати в майбутньому юрисдикцію Суду. До них ставляться: обопільні умови, що стосуються всіх або деяких категорій споровши, що можуть виникнути між двома державами, багатобічні конвенції, що стосуються одного або більше категорій споровши й т.д. (пункт 1 статті 36 і стаття 37 Статуту).

Держави-Учасники Статуту можуть також приймати досить широкі зобов’язання відповідно до пункту 2 статті 36. Вони можуть у будь-який час заявити, що визнають відносно кожної держави, що прийняло такі ж зобов’язання, юрисдикцію Суду обов’язкової по всіх правових спорах, що стосується:

1) тлумачення договорів;

2) будь-якого питання міжнародного права;

3) наявність факту, які, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов’язання;

4) характеру й розмірів відшкодувань, що належать за порушення міжнародного зобов’язання

Такі заяви, як правило, обмовляються умовами, що обмежують, наприклад, строки судочинства, що визначають характер суперечки й т.д.

На практиці юрисдикція Міжнародного Суду трохи ширше. Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль за законністю рішень міжнародних організацій, виступати в ролі апеляційної інстанції й виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів. Випадків реалізації Судом зазначених повноважень досить багато. Як приклад можна вказати на рішення від 12 листопада 1991 року в справі про арбітражне рішення від 31 липня 1989 року ( Гвінея-Бісау проти Сенегалу), яким він відхилили твердження позивача про недійсність арбітражного рішення і його необов’язковості для тяжущихся сторін

Право, застосовуване Судом

Відповідно до статті 38 Статуту Міжнародний Суд застосовує:

а) міжнародні конвенції й договори;

б) міжнародний порядок;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців як допоміжний засіб для визначення правових норм

Крім того, Суд може дозволити справа ex aequo et bono, тобто відповідно до принципів справедливості, а не за формальним законом, якщо сторони із цим згодні