Євгеній Замятін: Голос застереження

В 1986 році у Воронежі вийшла книга Євгенія Замятіна «Повести, оповідання». Відновлення вітчизняної словесності в її теперішньому обсязі тоді тільки почалося, і це була одна з перших ластівок. Через рік журнал «Сільська молодь» передрукував статтю Замятіна «Я боюся» – одну із самих яскравих за всю історію радянської критики. Пізніше публікацію повторили щомісячник «Літературний огляд» і щотижневик «Книжковий огляд».

Так початок спливати з небуття й забуття спадщина неординарного художника, що оставили виразний слід у нашій літературі. Сьогодні читач уже одержав, хоча й із запізненням майже на сім десятиліть, найвідомішу із замятинских речей – роман «Ми», поступово входять у реальний фонд вітчизняної культури всі кращі добутки письменника. Мало до кого чини, що керували літературою, і їх підпорядковані були протягом десятиліть так непримиренні, як до Замятіна. Його ім’ям лякали й читачів, і письменників. Навіть в «Короткій літературній енциклопедії» – виданні в загальному досить об’єктивному, що не часто прибегали до лайливих ярликів,- можна прочитати, що творчість Замятіна «перейнято ворожим відношенням до революції», що події епохи він «зображував з антирадянських позицій», що його роман

Інженер-кораблебудівник по утворенню й первісній професії, Євгеній Іванович Замятін у пору молодості був захоплений визвольними ідеями, революційною хвилею 1905 року. Він брав участь у нелегальній роботі більшовицької організації, провів кілька місяців в одинаку, був висланий з Петербурга. В 1908 році паралельно з інженерною роботою він починає писати. Першим його значним добутком стала повість «Повітове» (1911), що гротескно малювала мир російського провінційного власництва, той самий мир, що у ці ж роки запам’ятав Горький в образі «окуровщини». Ледве пізніше (1914) з’являється повість Замятіна «На куличках» – сатира на опору імперії, російське офіцерство. За неї автор був притягнутий ксуду.

Художник високої культури, остросовременного, можна сказати, європейського складу мислення, Замятін у той же час не менш гостро почував національну плоть російського буття. Це допомогло йому розвити далі вітчизняну оповідальну традицію – стати одним із зачинателів орнаментальної прози XX століття. Відверто суб’єктивне, вигадливе оповідання як би від імені якоїсь третьої особи, що щедро використає живе мовлення, було закладено ще в прозі Гоголя й Достоєвського, ясно виступило в Лєскова, і тепер, в 10-і роки, Замятін разом з А. Ремизовим і Андрієм Білим розкривали нові можливості цієї образотворчої стихії. Разом з тим, вільний від яких-небудь ілюзій, Замятін ніколи не зваблювався рідним національним укладом. Його історично сформованою вадою він уважав пригніченість, нерозвиненість особистості в Росії. «Бути з усіма, репетувати, як всі, бити, кого всі» – от які вікові інстинкти він відкривав у людській товщі традиційної Русі

У роки першої світової війни Замятін їде в Англію експертом по будівництву криголамів для російського флоту. Прославлений криголам «Красин», ім’я якого невіддільно від героїки освоєння Арктики,– із числа судів, побудованих при участі Замятіна. Про подальший сам Замятін писав в автобіографії: «Коли в газетах замайоріли жирні букви «Революція в Росії», «Зречення пануючи»,- в Англії стало невмочь і у вересні 1917 року… я повернувся в Росію».

Уже із цього ясно, що в байдужності до життя країни, у ворожості революційному процесу Замятіна не дорікнеш. Він відразу зрозумів, що Жовтнева революція – це реальна доля його батьківщини. Він усвідомлював масштаб, грандіозність що відбувається. Правда, у його очах ця велич була скоріше трагічним, але проте саме величчю. Письменник представляв, наскільки прекрасний проголошувані революцією мети: «Не час механічної рівності, не час тваринного достатку настає зі знищенням класів, а час величезного підйому найвищих людських емоцій, час любові»,- писав він у статті за назвою «Ціль».

Однак Замятін добре бачив і інше – ту непомірну ціну яку країні, народу, людству доводиться платити за революційний перелом історії. Позбавлений, як сказано, яких-небудь ілюзій, він у роки Жовтня не міг примиритися з людськими стражданнями, жертвами, вагою втрат. Він наполягав, що современники-и ті, хто робить революцію, і ті, хто оспівує її,з багато в чому помилковим шляхом: для них головним орієнтиром стали не мети революції, а її засобу – революційне насильство й класова ненависть. «У нас поки вся література..г^-писав він у тій же статті,-будується на ненависті- на класовій ненависті, її складних з’єднуючих, її сурогатах». Повісті й оповідання, написані Замятіним у жовтневі роки («Землемір», «Печера», «Сподручница грішних» і ін.), відбивали цю скептичну, повну тривоги за людей позицію письменника

Простіше всього відмахнутися від творів Замятіна як від грубо помилкових; так дотепер і надходили. Сутужніше, але й набагато корисніше зрозуміти, що спостережливий погляд Замятіна точно вловлював крайності, дійсно властиві епосі. Особливо його тривожила тенденція до знеособлювання всієї людської діяльності, що досить чітко виступала в соціальному й духовному житті революційного років. Замятін був переконаний, що революція багато в чому лише збільшує давню історичну недугу батьківщини, знижує духовний потенціал особистості в Росії. Він побоювався, що це губительно позначиться на долях країни, спотворить майбутнє суспільство. І застерігати від цього він вважав своїм обов’язком художника

М. А. Булгаков у листі Сталіну писав, як відомо, що з 301 відгуку про нього в радянській пресі він нарахував 298 ворожих-лайливих і тільки три похвальних. Одним із цих трьох було відкликання Замятіна. Уже в першій повісті Булгакова «Дьяво-лиада» Замятін зумів виділити те, що дійсно стане визначати булгаковську прозу аж до «Майстра й Маргарити»: «фантастика, коріннями врастающая в побут». Це не випадково. Замятін був переконаний, що основою сучасних образотворчих засобів повинен служити саме сплав реальності, «побуту» з «фантастикою», умовністю. Він взагалі віддавав перевагу не відтворюючій стороні мистецтва, а що перестворює, був схильний не до «мальовничого» початку літератури, а скоріше до «архітектурного» – до митецьким, динамічним сюжетно-композицион-ним побудов, до мінімуму описів, подробиць, прикрас. Його залучав характерний, гротескний образний малюнок, суб’єктивно пофарбований мова. Д всьому цього він тяжів у своїй прозі як художник, то ж відстоював, пропагував як критик. Але більше й раніше всього він відстоював саме незалежність творчості. Він писав (у статті 1924 року «Про сьогоднішньої й сучасному»): «Правди – от чого в першу голову не вистачає сьогоднішній літературі. Письменник… занадто звик говорити з оглядкою й з побоюванням. Тому дуже мало література виконує зараз задану їй історією завдання: побачити нашу дивну, неповторну епоху з усім, що в ній є огидного й прекрасного». Це одна із самих ранніх і цілком точних формулювань тієї вимоги до нашої літератури, що залишалося головним на всьому протязі її історії. Точно так само, як залишалася головним лихом і головною провиною радянських письменників саме звичка «говорити з оглядкою й з побоюванням». А тих, у кого цієї згубної звички не виробилося, ми одержали можливість читати лише в самі останні роки

Настільки незалежна й непоступлива позиція робила положення Замятіна в літературі усе більше важким. З 1930 року його практично перестали друкувати. Була знята з репертуару п’єса «Блоха», а трагедія «Атилла» не одержала дозволи до постановки. У цих умовах Замятін в 1931 році звернувся з листом до Сталіна й просив дозволити йому виїзд за кордон. Прохання Замятіна підтримав Горький, і в листопаді 1931 року Замятін їде за рубіж. З лютого 1932 року він жив Впариже.

Pages: 1 2

Збережи - » Євгеній Замятін: Голос застереження . З'явився готовий твір.

Євгеній Замятін: Голос застереження





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.