Дві головні книги його лірики 20-х років - «Сестра моє життя» (М., 1922) і «Теми й варіації» (М.; Берлін, 1923) - безсумнівно втілюють великомасштабне світовідчування революційної епохи, хоча й опираються при цьому: не на історичну дійсність, а на так звані вічні теми: природи, любові, мистецтва. Сучасниками одностайно був відзначений величезний успіх особливо першої книги: «Вірші Б. Пастернаку відразу роблять враження чогось свіжого, небувалого» (В. Брюсов); «Відмінний, ударний на сверхпремию Пастернак» (Сергій Бобрів). «Художня критика не розійдеться в оцінці рідких по зображальності й музикальності віршів, побудованих невимушено й зухвало й у той же час у сложнейшей, свідомої культурної наступності. .. книга своєрідно й тонко скомпонована по главах, причому композиція ця надає книзі цілісний образ роману», - таке висловлення про книгу «Сестра моє життя» одного з рецензентів. Новизна поезії Пастернаку полягала в тім, що складний комплекс проблем часу з’являється в ній відбитим у найтонших рухах, розуму до серця поета
Якби було можливо взяти, наприклад, і перенести нічний сад з усіма його шерехами й шелестом відразу в книгу віршів, то Пастернак це й зробив би, по оскільки від неможливо, те довелося обійтися по-іншому, а саме підшукати «у шумі словника» звукові й образні відповідності й записати їх у вигляді вірша - як «копію» живого саду. Таке вірш «Плачучий сад», де звукописью шиплячих передається його сторожка тиша й шелест сповзаючих з гілок крапель, а рясно повторюваними «т» - їхнє падання в набряклу від вологи землю. Майже фізично відчутним зображенням «плоті» саду і її руху поет як би примушує й читацьку свідомість вслухуватися й уживатися в це як би вперше поетичне буття, що відкривається, і вірити йому. Сам же поет вслухується в пего до саморозчинення. Наприкінці вірша вже неясно, чи поет вслухується в «плачучий сад», чи сам сад відчуває своє реальне буття, або це поет якісь свої темні глибинні переживання вподібнює картині «саду». А в цілому ж «цей не опис саду… не уособлення, а живе існування в образах і особах, тільки не в живому житті, а на білому папері книги». Колись Єсенін приголомшив своїм бажанням:
- Я хотів би в мутному димі Тією зіркою підпалити лісу И загинути разом з ними, Як блискавиця - у небеса.
У його образах і музиці захват і жах «згоряння», миттєвого злиття із природою. Пастернак же описує цей процес у докладних і кропітких деталях. Нерідко поет і природа міняються в нього місцями, і тоді рух поетичної свідомості здобуває реверсивний хід - природа стає суб’єктом («Задушлива ніч»), особливо в з’єднанні з любовним мотивом; вона викликає в поеті найвищий щиросердечний зліт, як, наприклад, у вірші «Степ» - цієї своєрідної симфонії степового пейзажу, разросшегося до масштабів світобудови, що і грандіозно й одночасно інтимно, оскільки не позначений бар’єр між макро - і мікросвітом: отут у єдності сприймається все - і «подихи ковили», і «шурхіт мурашей», і «комариний плач», і сам Чумацький Шлях, що йде на Керч і тому пропилений худобою, як шлях
- Тіниста північ коштує в шляху, На шлях налягла зірками, И через дорогу за тин перейти Не можна, по топчучи мирозданья.
Це-Те єднання душі з миром і вважає поет щирим буттям, а самий його момент прирівнюється до «початку» створення миру, що й підкреслюється графічно (заголовними буквами). Життя для поета - «сестра», а сама поезія - суцільний «роман» (як справедливо відзначив критик), яким визначається зв’язок поета з буттям, - так взаємно вони близькі. У зв’язку із цим своєрідно складається відношення Пастернаку до мистецтва. При такій близькості до буття поет не може сприймати мистецтво як якийсь духовний посередник між собою й миром. Із цією метою він звільняє його від вторинності і як би знову повертає в стихію природи. Що таке поезія? Це не вірші й тим більше не проза у віршах: «Це - круто свист, що налився, Це - клацання здавлених крижинок». Створити поетичний рядок - це значить уміти «.. .зірку донести до коша На тріпотливих мокрих долонях» («Визначення поезії»). Цим диктується і його відношення, наприклад, до героїв класичної літератури, яких поет сприймає не в контексті їхніх авторів (Шекспіра або Пушкіна), а в контексті самого буття. Так, в «Уроках англійського» знаходять поетичне втілення два епізоди трагічної загибелі двох шекспірівських героїнь Дездемони й Офелии («Отелло» і «Гамлет»), однак зовсім не відповідно до шекспірівського сюжету. Поет дозволяє собі зухвалість у настільки класичних, завершених і давно вже хрестоматійних обликах визначити нові грані їх вічно поетичної сутності. Їхній відхід з життя - це тільки початок їх справжнього, космічного буття. Відчутно навіть намір «виправити» їхню жорстоку долю в трагедіях. Нерозв’язні протиріччя людських страстей і вчинків, жертвою яких вони через свою незахищеність стають не настільки вже й істотними представляються їм у їхню фатальну годину:
- Коли трапилося співати Дездемоне, А жити так мало залишалося, Не по любові, своїй зірці вона По вербі, вербі розридалася
Точно так само й Офелия «з якими канула трофеями?» - З оберемком верб і чистотілу
Велич і краса героїнь, насмілюється затверджувати поет, не в тім, що, будучи невинними, вони страждали й гинули, а в тім, що були мужні, обираючи своєю долею трагічну гармонію зі світобудовою:
- Давши страсті із плечей відлягти, як руб’ю, Входили, із серця замираньем, У басейн вселеної, стан свій люблячий Обдати й оглушити мирами.
Цій темі своєрідної інтерпретації образів чужої творчості й присвячена книга «Теми й варіації» - на пушкінському матеріалі, «Тема» - пушкінська, а «варіації» - пастернаковские. При цьому Пушкін розглядається як стихія, історичні й навіть космічні таємниці якої Пастернак і намагається розгадати. Із цього погляду має потребу в застереженні уирек сучасного дослідника в тім, що в «варіаціях» Пастернаку й думка й вся поетика «нескінченно далекі від тої кристальної ясності змісту й граничної простоти й строгості поетичної форми, які затвердив у своїй поезії Пушкін». У тім-раз у раз, що пушкінські образи Пастернак бере не в пушкінському, а в іншому контексті. Про правомірність цього можна сперечатися, але образ Алеко, наприклад, варто співвідносити не з пушкінською системою, а з пастернаковской. Образ Алеко Пастернак намагається гранично драматизувати й, можливо, знайти йому якийсь вихід для порятунку. Тут Алеко ще пробує боротися із собою: «Ревнощі? Але ревнощі не береться до уваги!». «Мщенье? Але мщенье не береться до уваги!» «Не береться до уваги» те, що прирікає на загибель Земфіру, але також «не береться до уваги» і те, що могло б її врятувати: «Отруту? Але… самогубство не береться до уваги!» У цих шести напружених строфах пушкінський Алеко живе безсумнівно вже якимись своїми новими вимірами. При всьому своєму внутрішньому драматизмі мир обох пастернаковских книг виявляв собою завидну цілісність пе стільки, може бути, у світовідчуванні поета, скільки в його специфічній поетичній концепції. Той же рецензент «Сестри мого життя» узагальнив: «Сучасність живе в цій книзі як запах, як ритм, як несподіваний епітет, як влучне визначення, як побудова».
Збережи - » Як здійснював свої пошуки гармонії життя Борис Пастернак . З'явився готовий твір.