Кожен, безумовно, має знати історію свого народу, своєї держави. Це необхідно як для підвищення рівня загальної освіти, так і для того, щоб мати честь називати себе гідним сином своєї Батьківщини. Історія - це така надзвичайна річ, на перший погляд — простий набір фактів та відомостей, але насправді вона не тільки запам’ятовується, вона здатна ще й «боліти». Напевне, це показник людяності, — коли людині болить власна історія.

В історії України існують певні етапні події, які має пам’ятати кожен українець, бо без цих подій нема історії. І є події, які має пам’ятати кожна людина, бо без пам’яті, цієї болючої, надривної, до сліз важкої пам’яті, нема самої людини, нема живої душі, яка прагне кращого майбутнього для себе та своєї держави.

Я хочу згадати про голодомор в Україні. На мою думку, це страшніше навіть од війни. Бо війна — це завзята боротьба проти видимого ворога, який напав на країну, проти сили, яка чужа тобі, яка прийшла ззовні. Ця сила ворожо налаштована, вона носить форму певного кольору і не приховує своїх намірів. Не так усе було страшного 1933 року в Україні. Ворога не було видно, ворог був у самій країні.

Ще 1932 року радянська влада вирішила подолати кризу шляхом вилучення зерна у селян. Плани щодо обсягів вилучення були набагато вищі, ніж реальний врожай. І про це знали, але з якоюсь нелюдською холоднокровністю рішення було ухвалено. І його почали втілювати в життя. По всіх селах України пішли спеціально створені бригади, які забирали в селян усе, що могли знайти, знаходили та вилучали навіть те, що люди намагалися заховати на горищах або закопати у землю на подвір’ї. Таким чином, усе українське селянство залишилося без прожитку. Люди почали вмирати з голоду. Їли листя, щурів, собак. Люди від голоду почали божеволіти, з’явилися далеко не поодинокі випадки людожерства. На околицях сіл було викопано величезні могили, до яких звозили померлих з усього села. У пошуках їжі або заробітку селяни потяглися до міст, проте дорога була блокована. Те, що сталося в Україні, було не чим іншим, як планованою акцією знищення селянства. Саме тоді Сталін на пленумі ЦК заявив, що життя робітників та селян у країні поліпшується з року в рік, а ті, то не вірить у це, просто є ворогами радянської влади. В результаті голодомору в Україні померло близько 10 мільйонів людей.

Мене глибоко обурює те, що ця страшна трагедія була створена навмисно, то керівництво розуміло, до яких наслідків призведуть їхнє рішення щодо «хлібозаготівлі»! Не менш страшним є і те, що ніхто не знав, що ж насправді відбувасться в Україні: уся світова громада просто не знала, що зовсім поруч фізично знищують цілий народ!

До здобуття Україною незалежності про жахливі події в Україні можна було дізнатися з творів письменників, які перебували за межами СРСР. Улас Самчук, Насиль Барка та інші митці українського слова і справжні патріоти розповіли всю правду про голодомор у своїх романах. Я вважаю, що телевізійні передачі та документальні фільми, що з’явилися протягом останніх років, є надзвичайно важливими для всіх нас. Як страшно слухати розповіді свідків цієї трагедії, які бачили її дітьми або підлітками, а зараз стали вже зовсім старенькими бабусями та дідусями. Дивно, скільки років минуло, але, розповідаючи про голодомор, усі ці люди плачуть…

У своєму класі я поговорив з усіма, чиї родичі жили в Україні в ті роки, і майже в усіх хтось у сім’ї помер від голоду…

На мою думку, про трагедії, подібні до голодомору, ніколи не слід забувати. Ми маємо вшановувати пам’ять усіх померлих і ми зобов’язані перед ними ніколи не допустити повторення цього, зобов’язані боронити свою Батьківщину та свій народ протягом усього життя, боронити завзято та впевнено.