Ядерна зброя

Відразу після закінчення другої світової війни в Радянському Союзі приступилися створенню ядерної зброї. Необхідно відзначити, що проблемами ядерної енергії в СРСР займалися з початку 30-х років. До початку другої Світової війни про військові аспекти науково-теоретичних розробок радянських фізиків-ядерників ніхто й не помишлял. Про це свідчить навіть такий факт, що практично всі вони після початку Великої Вітчизняної війни виявилися на фронті в рядах діючої армії. І тільки в 1943 році, після того як радянська агентурна розвідка стала постійно добувати відомості про спроби західних країн створити ядерну зброю, учених вирішили відкликати в Москву. Однак навіть після цього належного значення роботам в області ядерної енергії не віддавалося. Відношення до даної проблеми змінило повідомлення в серпні 1945 року, що говорило про те, що американці в Аламогордо підірвали атомний пристрій, а наслідку бомбардувань м. Хіросіми й м. Нагасакі просто потрясли Сталіна. І він наказав Л. Берии продумати питання про створення власної ядерної зброї. Берия у свою чергу хотів монополізувати керівництво цими роботами й зосередити їх у своєму відомстві. Однак , Сталін цей план не прийняв. На його настійну вимогу 20 серпня 1945 року був утворений спеціальний комітет з атомній енергії під керівництвом Л. Берия. Його заступником призначили наркома боєприпасів Б.Л. Ванникова. У комітет увійшли видні вчені А.Ф. Иоффе, П.Л. Капица й И.В. Курчатов.

Створення атомної промисловості й відкриття родовищ урану в СРСР відносять до 1946 – 1948 років. У районі м. Семипалатинська був побудований іспитовий полігон. Там у серпні 1949 року був підірвано перший радянський ядерний пристрій. Цікаво, що буквально перед цим президентові США Г. Трумену доповіли, що ядерну бомбу Радянський Союз створить не раніше 1953 року. Однак завдяки американському вченому ядерного центра в Лос-Аламосе Клаус Фукс, що був комуністом по переконаннях, і протягом 1945 -1947 років чотири рази передавав відомості по практичних і теоретичних питаннях створення атомної, і водневої бомб, цей строк значно скоротився. Можна представити, що Трумен пережив, коли 23 вересня 1949 року його повідомили, що Сполучені Штати більше не мають ядерну монополію

Після появи бомби – устало питання про її носій. На той час радянські ВВС мали на озброєнні бомбардувальники Ту-4, здатні доставляти ядерна зброя до цілям, вилученим на відстань до 2500 км. Але цього було недостатньо, щоб долетіти до Америки, та й характеристики цих бомбардувальників не відповідали вимогам дня. В ОКБ А.Н. Туполева велися роботи з більше доконаних літаків, здатним досягти території США. На початку 50-х років був готовий бомбардувальник Ту-85 з міжконтинентальною дальністю польоту. Але він мав поршневі двигуни. Досвід Корейської війни показав, що реактивні винищувачі набагато перевершують важкі літаки з такими моторами, які вже безнадійно застаріли. А тому що стратегічної концепції розвитку радянських ядерних сил, що зароджуються, не існував, И. Сталін поставив перед конструкторами завдання створити реактивні бомбардувальники, які могли б нести ядерну зброю середньої й міжконтинентальної дальності

Ту-16 надходить першим на озброєння. Він здатний доставити ядерну бомбу вагою п’ять тонн на дальність до 2500 км. Висока швидкість і потужне оборонне озброєння робили його грізною зброєю у вмілих руках. Цілями можливих бомбардувань повинні були стати стратегічні об’єкти в тилу ймовірного супротивника на континентальних театрах воєнних дій. Тому літак поставили на потокове виробництво й стали випускати більшими партіями

Потім:

наприкінці 1953 року керівництво радянських Збройних Сил ухвалило рішення щодо можливих шляхів розвитку стратегічних носіїв ядерної зброї. Пропонувалося будувати міжконтинентальні бомбардувальники, балістичні ракети середньої й міжконтинентальної дальності й створювати підводний ракетоносний флот. За задумом розроблювачів ці три компоненти майбутніх стратегічних ядерних сил Радянського Союзу могли з успіхом доповнити один одного, компенсуючи тією чи іншою мірою властиві имнедостатки.

в 1955 році на озброєння далекої авіації приймаються міжконтинентальні бомбардувальники Ту-95 і М-4, здатні нести не тільки атомні, але й водневі бомби. Нарешті в СРСР з’явилися засоби доставки атомної зброї, які у випадку розв’язання світової війни могли нанести ядерні удари по стратегічним цілям на території США. Можливість ведення такої війни радянська військова доктрина того часу передбачала. Уважалося, що в цій війні можна досягти перемоги й до неї необхідно готуватися

1959 рік для СРСР можна сміло вважати етапним у розвитку стратегічних ядерних сил. Цього року в західних районах країни розгортається масове будівництво ракетних комплексів з балістичними ракетами середньої дальності Р-12 і Р-5М, здатних наносити ядерні удари по об’єктах, вилученим до 2000 км від місця старту. Вони надійшли на озброєння інженерних бригад РВГК. При цьому частина літаків Ту-16 перемкнули на рішення інших завдань. Закінчується постановка на бойове чергування першого комплексу з міжконтинентальними ракетами Р-7. Створюється новий вид Збройних Сил – Ракетні війська стратегічного призначення. Військово-морський флот одержує перший дизельний підводний човен океанської зони проекту 629 із трьома балістичними ракетами Р-13 на борті. Роком пізніше в бойовий склад Північного флоту ввійшов перший атомний підводний човен проекту 658 з таким же числом ракет. На початку 1960 року радянські стратегічні ядерні сили розташовували 150 важкими бомбардувальниками, п’ятьома підводними човнами із БРПЛ Р-13 і декількома МБР Р-7. Одночасно створювалося угруповання балістичних ракет середньої дальності

Однак військове керівництво прекрасно усвідомлювало, що важкі літаки уразливі для засобів ПВО й, насамперед, реактивної авіації, що неодмінно зустріла б бомбардувальники ще на підльоті до Америки. Тому масового будівництва цих літаків розгортати не сталі. До того ж на овний хід ішла розробка ракетного комплексу з міжконтинентальною ракетою. Звідси логічний вибір Н. Хрущева на користь ракетної техніці

Незважаючи на те, що СРСР і США приступилися до розгортання міжконтинентальних ракет і балістичних ракет на підводних човнах практично одночасно, дуже незабаром перший відстав у цій гонці. Особливо це було помітно в області морських ядерних озброєнь. По своїм тактико-технічним даним радянські підводні ракетоносці проектів 629 і 658 значно уступали американської ПЛАРБ типу «Дж. Вашингтон». А ракети Р-13, які вони несли на борті, у відрізни й від американських « Поларис-А1», могли бути запущені тільки з надводного положення, що змушувало субмарину спливати перед пуском на поверхню. І як результат, вона втрачала скритність і піддавалася погрозі бути легко знищеної

Ракетні дивізії у РВСН почали формуватися з 1960 року й складалися з ракетних полків. У кожному полку на озброєнні був один ракетний комплекс. Перехід на єдину організаційно-штатну структуру значно поліпшив керування ракетними військами, але не усунув ряду недоліків у цьому процесі. Для підвищення бойової ефективності РВСН було потрібно створити систему централізованого бойового керування восками.

Керівництво СРСР дуже швидко переконалося в тім, що стратегічні ядерні сили США кількісно і якісно перевершують СЯС СРСР. Особливо чітко це виявилося в період Карибської кризи. З огляду на географічні фактори, рівень розвитку військової техніки, уразливість носіїв ядерної зброї від впливу супротивника, пріоритет був відданий РВСН. Тільки міжконтинентальні ракети могли стати гарантом нанесення невідворотного удару по Америці

Pages: 1 2 3

Збережи - » Ядерна зброя . З'явився готовий твір.

Ядерна зброя





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.