Я хочу розповісти про книгу віршів Ф. И. Тютчева

В «багатоводному» потоці російської літератури XIX століття, що щедро обдарила людство безцінними духовними скарбами, особливе місце належить моєму улюбленому поетові Ф. И. Тютчеву, про творчість якого Тургенєв відгукнулася так: «Про Тютчева не сперечаються: хто його не почуває, тим самим доводить, що він не почуває поезії». Написавши свій перший вірш в одинадцять років, пройшовши школу російського й західного романтизму, Тютчев перейняв багато чого з його філософських ідей, ставши найбільшим представником російської філософської лірики. Поезія Тютчева – це, насамперед, саме повне вираження внутрішнього життя автора, результат невтомної роботи думки, складного протиборства його почуттів, що хвилювали. Все передуманное й пережите наділялося поетом у художні образи й піднімалося на висоту філософського узагальнення. Дивно, що, перебуваючи більше 20 років за межами Росії, постійно перебуваючи в іншомовному середовищі, висловлюючись переважно по-французькому, він не тільки зберіг любов до рідної мови, але й створив шедеври справжнього поетичного мистецтва. Перегортаючи збірник віршів Тютчева, затримую свій погляд на віршах оприроде.

Мабуть, жодна російська людина не може залишатися байдужим до краси навколишнього світу, і тому мені особливо близькі саме ці маленькі шедеври. Перечитую «Весняну грозу». Здається, у кожній строфі звучить святкова музика весни: «Перший грім гуркоче», «гримлять розкати», «все вторить… громам», «пташиний гамір». Створюється враження веселощів у природі, гри, забав: «Резвяся й граючи, гуркоче грім», грім «весняний, перший», йому все вторить весело. Свято, що розгорнулося у високому «небі блакитному», торкнулося гір, лісів, птахів, гірських потоків, пролило «громокипящий кубок» на землю, обмило дощем і озолотило сонячними нитками ліс. От так він бачить, почуває й оспівує природу, її весняну красу й велич

А от рядка про море: На нескінченному, на вільному просторі Блиск і движенье, гуркіт і грім… Тьмяним сияньем облите море, Як добре ти в безлюддя нічному! Брижі ти велика, брижі ти морська, Чий це свято так святкуєш ти? Хвилі несуться, гримлячи й блискаючи, Чуйні зірки дивляться з висоти. Для Тютчева краса й святковість, пишнота природи, радість її й людей взаємозалежні

Найтонший майстер натхненних віршів, малюючи картини природи, поет міркує про загадки світобудови, і віковічних питаннях людського буття. Ідея тотожності людини й природи пронизує всю лірику Тютчева, визначаючи основні особливості його лірики. Він рішуче виступає проти тих, для кого природа лише «зліпок» і «бездушний лик», позбавлений внутрішнього життя, хто не здатний відгукуватися на заклик матері-землі, хто залишається глухий і до заклику людського серця, хто не в змозі співчувати, співпереживати, любити. Для Тютчева природа – така ж одушевлена, розумна істота, що й людина: У ньому є душу, У ньому є воля, У ньому є любов, У ньому є мову. Поет відкриває неповторну красу не тільки очевидних, але й схованих від звичайного ока явищ, показуючи невичерпність і загадковість земного й космічного миру, підкреслюючи пріоритет природи у відносинах між нею й людиною

З гори скотившись, камінь ліг у долині. Як він упав? ніхто не знає нині – Зірвався ль він з вершини сам собою, Иль був низринут волею чужий

Столетье за столетьем пронеслося: Ніхто ще не дозволив питання. Нерідко подання про тотожність явищ зовнішнього миру й миру внутрішнього він підкреслює самою композицією вірша, малюючи в першій строфі образ природи, у другий розкриваючи алегоричний зміст («Фонтан», «Потік згустився й тьмяніє», «Ще землі сумний вид»). Хотілося б зупинитися на вірші «У задушливому повітрі молчанье…» Воно розділяється на дві рівні частини. У перших трьох строфах зображується наближення грози

У трьох інших – щиросердечне хвилювання дівчини, що відчуває наплив незнайомого їй почуття любові. Ще органичнее, у вигляді «двох проявів стихії однієї» показана тотожність природи й людини. У багатьох віршах Тютчева прямий образний паралелізм відсутній, але вгадується у вигляді своєрідного символічного підтексту («Що ти хилиш над водами…», «Обвіяний вещею дрімотою…

», «Море й стрімчак»). Звичайно природу поет зображував через глибоко емоційне сприйняття її людиною, що прагне злитися з нею, вкусить «благодать земного самозабуття», відчути себе часткою великого цілого. Але Тютчеву ведені й мінути болісної свідомості, що між природою й людиною існує трагічне розходження. Природа вічна, незмінна

Не такий людина. Він «цар землі» і в той же час «мислячий очерет», що швидко в’яне «злак земний». Гармонія виявляється в природі навіть в «стихійних суперечках».

Слідом за бурами й грозами завжди наступає заспокоєння, осяяне сонячним сяйвом і осінене веселкою. Бури й грози потрясають і внутрішнє життя людини, збагачуючи її різноманіттям почуттів, але частіше залишаючи після себе біль втрати й щиросердечну спустошеність. Філософська підоснова не робить тютчевскую лірикові абстрактної. Н. А. Некрасов захоплювався його вмінням відтворювати в очах читача «пластично вірні» зображення зовнішнього миру. Чи користується Тютчев різноманіттям фарб своєї поетичної палітри, чи прибігає до словесних півтонів і відтінків, він завжди викликає в моєму поданні точні, зримі образи

Лірик превосходно вміє передати у віршах життя природи, вічну зміну її явищ. Це життя він уловлює в бурливому гомоні весняних вод і в трепеті молодих березових аркушів, у переливах нив, що зріють, і в блиску рухів моря, у млосному, легені шелесті осінніх дерев і навіть під казковим покривом «чарівниці Зими». Кращими в лірику Тютчева, я гадаю, є вірші про любов, перейняті найглибшим психологізмом, справжньою людяністю, шляхетністю, прямотою в розкритті сложнейших щиросердечних переживань. Найменше в них вузько біографічного, хоча імена натхненниць майже завжди відомі. Замолоду Тютчев був закоханий в Амалию Лер-Хенфельд.

Після багаторічної розлуки він знову зустрінеться з нею, і ця зустріч змусить із колишньою силою пережити дрімали в його душі почуття, під впливом яких народяться натхненні, задушевні рядки, відомі, без сумніву, кожній культурній людині: Я зустрів вас – і все колишнє У віджилому серці ожило: Я згадав час золоте – И серцю стало так тепло… На схилі віку Тютчев випробував, бути може, найбільше у своєму житті почуття – любов до Е. А. Де-Нисьевой. Саме із цією великою любов’ю зв’язані багато шедеврів його лірики: «ПРО, як убийственно ми любимо…», «Чому молилася ти з любов’ю…

», «Не all soch © 2005 говори: мене він як і колись любить…», «Весь день вона лежала в забутті…» і інші. Узяті разом, вони становлять «денисьевский цикл», що не має по своїй проникливості й трагічній силі в передачі складної й тонкої гами почуттів рівного не тільки в росіянці, але й у світовій любовній ліриці: ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею!

Читаючи ці вірші, зовсім не обов’язково пам’ятати, при яких конкретних біографічних обставинах вони створювалися. Кращі зразки любовної лірики Тютчева тим і чудові, що в них індивідуальним, особистим, пережитим самим поетом піднято до значення загальнолюдського. Любов, любов – говорить преданье – Сполучник душі з душею рідний – Їх съедйненье, сочетанье, И фатальне їх слиянье, И… двобій фатальної. Тютчевская любовна поезія – це короткі вірші, що малюють звичайно один момент поводження людини, один щиросердечний порив

Автор високо цінує в жінці силу почуття, він затверджує її право на особисте щастя, на боротьбу за нього. У ранній ліриці Тютчева любов – радість, захват, «весна в груди». У більше пізніх добутках звучить біль втрати, втрати самого себе, відчуття внутрішнього застою

Можна сказати, що «денисьевский цикл» – це роман у віршах, де з незвичайною силою й повнотою розкривається трагедія любові, виявляється потреба людини в щастя й обмеженість людських можливостей його досягнення. Отже, Тютчев багато й образно писав про природу, з жаром і трепетом говорив про любов, але він був людиною свого часу. Подих епохи, у яку жив поет, відчувається навіть у віршах, далеких від прямої суспільної й політичної тематики. Він був сучасником більших воєн і соціальних потрясінь – від наполеонівської навали до франко-прусской війни й Паризької комуни. Як людина гострого розуму й широкого кругозору, Тютчев намагався осмислити історичне значення цих «землетрусів», з болем і тривогою стежачи за ходом подій

Його поезія – це своєрідна лірична сповідь людини, що посетили «цей мир у його мінути фатальні», в епоху катастрофи століттями соціальних підвалин, що складалися. Самого себе Тютчев уважає «уламком старих поколінь», змушених звільнити дорогу «новому младому плем’ю». І в той же час він сам – дітище нового століття, що несе у своїй душі «страшне роздвоєння».

Pages: 1 2

Збережи - » Я хочу розповісти про книгу віршів Ф. И. Тютчева . З'явився готовий твір.

Я хочу розповісти про книгу віршів Ф. И. Тютчева





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.