Я хочу бути зрозумілий моєю країною…» (По ліриці В. Маяковського.) Cреди всіх поетів XX століття можна зустріти чимало блискучих імен. Це минулого й поети, відзначені незрівнянною міццю цивільного пафосу, і майстри, що володіли винятковим умінням показати дивне злиття поезії із соціалістичною революцією. У цьому пантеоні великих імен ім’я Маяковського займає одне з перших місць

Якось Марина Цветаева сказала: «…незважаючи на всю пошану йому, весь плач по ньньому Москви й Росії, Росія й дотепер не зрозуміла, хто їй був даний в особі Маяковського». Поет залишився незрозумілим. Передчуття цього трагічного відчуження, нерозуміння найглибшого й чистого, що було в ньому, турбувало Маяковського багато років: Я хочу бути зрозумілий моєю країною. А не буду зрозумілий, що ж. По рідній країні пройду стороною, Як проходить косою дощ

У російську поезію юний Володимир Маяковський прийшов страждаючої й самотнім. У віршах молодого поета вражало незвичайний зміст і приголомшуючу поетичну новизну. «Таких сміливих, радикальних змін у поезії не зробив жоден поет XX століття».

Рання лірика Маяковського буяє образами, узятими поетом з навколишнього світу. Кожний штрих, кожна деталь, будь-яке слово - все несе в собі відбиток особистості, настрою, почуттів автора. Тому може здатися, що його поезія дуже неоднозначна й суперечлива. Наприклад, поки його серце повно любові, страсті, вся душа його співає, то навіть місяць може бути для нього й «коханкою рудоволосої», і матір’ю його поезії. Поет звертається до неї зі словами: Адже це ж дочка твоя - моя пісня…

Але от настрій лагідної любові, якогось невловимого духовного єднання з навколишнім світом переміняється несподіваною ворожістю. Так само гостро й сильно, як раніше любив, тепер почуває поет всю мерзенність, склизкое й безвихідне зло цього миру. І місяць - той же самий місяць - бачиться поетові зовсім іншої: …а за сонцями вулиць десь шкутильгав нікому не потрібний в’ялий місяць. Всі етапи особистісного становлення Маяковського збігаються в нього згодом творчого становлення

Звідси й та суперечливість, безкомпромісність його ранньої лірики. Відчуття припливу творчих сил, готовність до роботи, постійному духовному неспокою підводять Маяковського до розуміння його поетичного кредо: він повинен віддати трактирам і площам свій « щорветься, непокірливий, непрожеванный лемент». Маяковський зробив самий сміливий і рішучий крок, перетворивши поезію в активну учасницю мітингів, демонстрацій, диспутів, спрямованих на критику далекої від досконалості життя, різкої невідповідності мрії й дійсності: …Обплутали революцію обивательщини нитки. Страшнее Врангеля обивательський побут. Скоріше голови канаркам згорніть Щоб комунізм канарками не був побитий!

И знову іронічний, ледве глузливий голос юності, що живе в ньому, змушує Маяковського не тільки викривати й захоплюватися, критикувати й схвалювати, але й просто жартувати над собою: И бог заплаче над моею книжкою! Не слова - судороги, що злилися грудкою, і побіжить по небу з моїми віршами під пахвою й буде, задихаючись, читати їхнім своїм знайомим. Але крім особистісних протиріч, що існують усередині самого поета, у його поезії підсилюється й трагізм епохи, сучасником якої він був, часу, що характеризується ламанням світорозуміння тисяч людей, тому у віршах не могли не з’явитися ноти атеїзму, спустошеності, обманутости: Я самотній, як останній око В идущего до сліпого людини! Маяковський зараз випробовує глибоку щиросердечну кризу, що супроводжується болем від самітності, що він переживає, і цей біль поет не може відокремити від трагічної долі своєї батьківщини, свого часу, свого покоління: …

Здибилося ржанье осідланих смертю коней. Дим через будинок наздожене нас довгими долонями, Каламуттю озлобивши ока вогнів, що догнивають у зливах! Наповнена цивільним пафосом, «мітингова» поезія Маяковського, незважаючи ні на що, знайшла шлях до серця кожного читача. Заклична сила в кращих віршах поета невіддільна від задушевності

Він увійшов у життя народу швидко займається, нестримним у страсті, делікатним, попереджувальній, зворушливій і ніжним у турботі про інших. Як здатний він почувати, співпереживати, як здатний насолоджуватися земними людськими радостями! Але багато з людей забули риси його щирої поезії, поезії серця й любові, поезії, виконаної болю й самітності, поезії кілких рим і рядків, що розлітаються, ніжної й співаючої, що привело читачів у тупик нерозуміння, про яке писала Цветаева. Бути може, майбутнє сприйме поета, зрозуміє й прийме його сьогоденням, таким, який він є, щирим, ранимим і «винятково ніжним»: Прийдешні люди!

Хто ви? От я весь біль і ушиб. Вам заповім сад фруктовий моєї великої душі