На той час значення проповіді — провідного тоді жанру ораторської прози — і за змістом, і за формою, і за суспільною функцією переросло рамки церковного учительства. Проповідь, крім власне релігійно-церковних завдань, виконувала також завдання публіцистичні, просвітительські, а будучи формою словесного (літературного й ораторського) мистецтва, також завдання спеціально естетичні 7.

Видатним явищем тодішнього літературного життя була творчість у цьому жанрі Кирила Транквіліона-Ставровецького, повчання якого видані в його книжках «Зерцало богословії» (Почаїв, 1618), «Євангеліє учительноє» (Рахманів, 1619) і «Перло многоцінноє» (Чернігів, 1646). У проповідях Кирила часто розвиваються соціальні мотиви. Він таврує розкішне і розгульне життя панів, протиставляючи йому приниженість і знедоленість простолюду. Позитивна програма Кирила проявляється в його закликах до заснування шкіл, організації друкарень, видавання книжок, спорудження храмів. Тлумачачи уривки Святого Письма буквально чи алегорично, проповідник нерідко дає волю поетичній фантазії. Вільнодумні, на грані єресі, дотепні і яскраві тлумачення включають відповідні фрагменти повчань Кирила в коло явищ власне літературної творчості. Ще більшою мірою це стосується тих випадків, коли він запозичує матерію для своїх алегоричних зіставлень із сфери природи чи побуту. Йому притаманні драматизована манера викладу, інтенсивна образність, картинність в описах, ліричні інтонації. У цих рисах стилю Кирила Транквіліона-Ставровецького, загалом ще досить традиційного, можна вбачати проблиски барокко.

Головними репрезентантами проповідництва другої половини XVII — початку XVIII ст. були Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Стефан Яворський, Димитрій Туптало. Чимало проповідей двох останніх належать також російській літературі. Іоаникій Галятовський уклав збірник взірцевих бароккових казань — «Ключ разумінія» (К., 1659; Львів, 1665) — і приклав до нього теоретичний трактат «Наука, альбо способ зложення казання»

Тодішні проповідники стояли на різних класово-політичних позиціях. Одні з них іноді виражали потреби народу, захищали його соціальні і національні інтереси (Антоній Радивиловський, анонімний автор «Слова о без-дождії»), інші — навпаки, висловлювали погляди феодальних верхів суспільства, зверхньо і вороже ставились до простолюду (Ігнатій Оксенович-Старушич). Нерідко ідейні суперечності і непослідовності проявлялись і в творчості одного і того ж автора (Лазар Баранович, Стефан Яворський)

Усі вони були майстрами ораторської прози стилю барокко і приділяли багато уваги літературній формі своїх повчань. Найчастіше проповідь будується на порівнянні, аналогії, метафорі чи алегорії, що дає можливість реалізувати ораторам свої художні можливості. Літературні якості барокко-вої проповіді багато в чому зумовлювались запитами аудиторії. В XVII ст. помітно посилився скепсис щодо догматичних мудрувань і абстрактних моральних приписів християнських богословів. Крізь заклики до традиційних християнських доброчинств, крізь біблійну образність і фразеологію, крізь середньовічну і бароккову схоластику в творах тодішніх проповідників час від часу прориваються спостереження і настанови, породжені живим життям і природними людськими прагненнями до пізнання навколишнього світу

У XVII ст. розвивається історична література. Літописання, яке продовжувало давньоруську історіографічну традицію, зберігаючи своє значення, трансформується у нові типи історіографічної творчості, більш світської, менш провіденціалістської, відверто тенденційної, публіцистично загостреної, з яскраво вираженим субєктивним, індивідуально-авторським началом.

Погляди українських книжників XVII ст. на роль історії виразно формулює вже Йосиф Кононович-Горбацький у своєму курсі риторики «Оратор могилянський» (1635). Спираючись на авторитет Фукідіда, Ціцерона, візантійського книжника Василія та ін., він стверджує, що людина, яка не знає минулого, зостається дитиною; що діяча, який не має знань з історії, не можна визнати не те що оратором, а й зрілою людиною; що історія є «коморою красномовства», що завдяки історії думка окремої людини зливається в єдину сукупність з мудрістю всього людства тощо. Йому вторить у передмові до своєї «Хроніки» (1672—1673) Феодосій Софонович: «Адже кожній людині необхідно знати про свою вітчизну і іншим, які питають, розповісти. Бо людей, котрі не відають свого роду, за дурнів уважають».

Історичні сюжети й мотиви розробляються і в невласне історіографічних жанрах писемності: в полемічних творах, в ораціях, у віршах, у народній поезії — в думах, історичних піснях, колядках, у повістях й оповіданнях тощо. Використовуються вони також як засіб освіти й виховання в шкільному навчанні й церковному учительстві.

Все це свідчить, з одного боку, про загострення інтересу в письменницькому і читацькому середовищі до історії взагалі і до історії вітчизняної зокрема, а з другого — про активність процесу поетизації історичних сюжетів, образів і мотивів.

Історіографія в XVII ст., репрезентована короткими літописними нотатками, повязаними з певними місцевостями, містами, монастирями (літописи Київський, Острозький, Львівський, Чернігівський, Межигірський, Підго-рецький, Добромильський та ін.), і докладними творами, які охоплюють тривалий проміжок часу або розповідають про окремі історично вагомі епохи і коливаються щодо жанру між формами літопису і хроніки (Густин-ський літопис, «Кройніка» Феодосія Софоновича, «Синопсис», «Хронограф» і «Обширний синопсис руський» Пантелеймона Кохановського. «Козацький літопис» Самовидця). Слід відзначити в історичній літературі XVII ст. розвиток хронографічної традиції, представленої насамперед хронографічними частинами Густинського літопису та «Літописця» Леонтія Бо-болинського.

Видатною памяткою історіографії першої половини століття, яка поєднувала в собі давню літописну традицію і зачатки нових форм історіографічної творчості, є Густинський літопис (1623—1627). Він починається викладом подій всесвітньої історії в дусі традиційних хронографів. Далі автор переказує літописну історію Київської Русі, південноруських князівств XII— XIV ст., Литовської Русі, використовуючи «Повість минулих літ», Київський і Галицько-Волинський літописи, Литовські літописи, а також польські хроніки та багато інших джерел. Наприкінці Густинського літопису характер викладу змінюється — хроніку завершують три цільні нариси про недавнє для укладача і його сучасників минуле: «Про початок козацтва», «Про введення нового календаря», «Про унію, як вона почалася в Руській землі». Загалом Густинський літопис не є простою компіляцією, а відзначається своєрідним тлумаченням фактів, зачерпнутих з різних джерел, і власним, новим поглядом автора на історію як предмет.

Істотним кроком вперед у розвитку не тільки української, а й усієї східнословянської історіографії став «Синопсис, чи коротке зібрання од різних літописців», виданий з благословення києво-печерського архімандрита Іно-кентія Гізеля (К-, 1674, 1678, 1680). У світогляді й стилі укладача «Синопсису» нове співіснує зі старим, прогресивне з регресивним У ньому здійснюєгься перехід від цілковитого провіденціоналізму до прагматичного пояснення історії.

Укладачеві «Синопсису» властива схильність до феодально-монархічної ідеї. Перебільшуючи «самодержавство» київських князів, він викладає історію Рюриковичів. Паралельно простежується розвиток православної церковної організації у східних словян від моменту введення християнства на Русі Володимиром до встановлення московського патріаршого престолу

Однією із провідних тем «Синопсису» є тема боротьби Русі з турецько татарською агресією. Чверть книги (у виданні 1680 р ) займає розповідь про Куликовську битву Тут же докладно розповідається про Чигиринську війну (1677 1678) Автор підносить і пропагує ідею єднання словянських країн перед лицем магометанської небезпеки, ідею необхідності спільних зусиль усіх словянських країн під егідою Росії у боротьбі за звільнення християнських земель з-під турецького іга Саме цим, очевидно, пояснюється його «нейтралітет» щодо Польщі і замовчування українсько-польської війни 1648—1654 рр. Це та ж ідея, яку розпивали українці Лазар Баранович і Іоаникій Галятовський, хорват Юрій Крижанич, росіяни Андрій Лизлов і Афанасій Ордин-Нащокін, поляк Шимон Старовольський та інші діячі XVII ст.

Щодо стилю «Синопсис» є сплавом давньоруської традиції літописного викладу і спроб розповідати про історичні події в барокковій манері Новий підхід до джерел, тяжіння до прагматичного тлумачення історичних явищ, актуальність поставлених питань, широкий часовий діапазон освітлюваних подій у поєднанні із звязністю, лаконічністю і чіткістю викладу, гарною літературною формою, жвавістю і цікавістю розповіді, включенням у текст сказань і крилатих виразів, адресованістю широкій аудиторії,— все це зробило «Синопсис» однією із найпопулярніших історичних книг XVII ст

Pages: 1 2