Про комедії «Мина Мазайло» відомий літературознавець Юрій Шерех писав: «Український театр одержав свою найкращу комедію, може, свою єдину комедію, якщо властивістю комедії вважати легкість, грайливість, ритмічність, грацію…»… У цих словах - висока оцінка художніх досягнень добутку. Сучасні дослідники визначають комедію «Мина Мазайло» як політичну. Адже політичний підтекст закладений уже всюжете.

У комедії мовлення іде про крейду що служить Донугля Мині Мазайле, що вважає, що перешкодою його успіху в кар’єрі й приватному житті було українське прізвище. Тому він хоче змінити її на росіянку. Цю ідею підтримують дружина Мини, родичка з Курська тітка Мотя, доня Рина (повне ім’я Мокрина). Не сприймають її син Мокій і дядько Тарас. Коли, нарешті, новітній Мартин Боруля став Миною Мазениним, він з жахом довідався з газети, що за «систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазенина звільнений зі своєї посади. Нищівна сатира Кулиша спрямована насамперед проти почуття зменшення своєї значимості самого Мини Мазайла - «малоруса», українського міщанина, що перетворюється в росіянина, як Мартин Боруля у дворянина: «Серцем почуваю, що українізація - це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця й не давати мені ходу на вищі посади». Викриває драматург і росіян шовіністів, які наступають на українську самобутність. Вони представлені в добутку тіткою Мотей Расторгуевой з Курська й учителькою правильної вимови. Глибокий аналіз тодішньої дійсності в комедії Кулиша вражає. На тлі подальших подій зовсім не смішно звучать слова, сказані дядьків Тарасом:

• «їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а потім знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!».

На підставі художніх ознак комедії Лесь Танюк визначив її як філологічний водевіль, що побудований на зіставленні української й російської мов. Саме ця двомовність є эстетическим ключем добутку. Яскравим зразком таких «філологічних» засобів комічного є урок правильної вимови: А в сусідній кімнаті син Мокій учить дівчину переборювати російський акцент при читанні українською мовою. Сюжет добутку насичений розмовами на філологічні теми, здебільшого на язикові. Наприклад, з діалогу двох подруг, Ули й Рини, довідаємося, що Мокій колись зрівняв гарні очі подруги сестри із двома вечірніми озерцями в степу. Уля, відзначаючи поетичність такого вираження, мріє про шлюб з людиною, що щоліта возив би її відпочивати в Крим: «А там не два озерця - море! Два моря! Чорне й Каспійське!». Перед нами - дві життєві позиції, поезія й проза життя. Це перші експозиційні штрихи до відносин Мокія й Ули, які й надалі будуть розвиватися під знаком «укрязик». Молодий Мазайло переконує дівчину, оскільки в неї й прізвище українська, і зовнішність, що їй конче необхідно опанувати рідною мовою. І наполегливий юнак домагається свого. Мещаночка Уля, що, соромлячись соєю прізвища Рассоха, називає себе Рассохиной, стає ревним захисником української мови

Своєї гостроти й виразності «філологічний» конфлікт досягає у відносинах Мокія й батька. Під час «диспуту» до них приєднуються тітка Мотя, дядько Тарас, комсомольці, і кожний з них має свою власну позицію, свою власну точку зору щодо українізації або русифікації. Незважаючи на розмаїтість думок, перед нами виникає узагальнений образ обивателя в його безглуздій войовничості, нікчемності й поверховості. Забуваються національні коріння, національні традиції, віддаються рідна мова, культура. Разом з тим з’являються теорії про всесвітню трудову комуну, у якій прізвища замінять номера: «наприклад: товариш номер 35-51» або ж «між вільних безкласових людей з’являться зовсім інші, нові прізвища». Так мислить і живе радянська людина. Драматург за допомогою шаржу й гротеску висміює новітніх «міщан у дворянстві».