ХРИСТИЯНСЬКІ МОТИВИ В ПРОЗІ XIX СТОЛІТТЯ Те, що справедливо й несправедливо,- не дано судити людям Л. ТОЛСТОЙ! Маючи чуйне серце, Достоєвський болісно відгукувався на страждання принижених і ображених, які всею си лою душі ненавиділи хазяїв поміщицько-буржуазного суспільства Але багато хто із цих скривджених стояли осторонь від звільни тельной боротьби й шукали виходу в релігії, у любові до ближне му. Все це знайшло відбиття в романі Ф. М. Достоєвського «Уни женные й ображені» і його творчості в цілому. Добролюбов відзначав, що в добутку дані два типи ге роїв: «лагідні й запеклі». Лагідні не протестують, змі ренно приймають будь-які удари долі, намагаючись противопоста вити лиходійству й борошнам всепрощення й розуміння. Це Наташ Ихменева, її батьки, оповідач - письменник Іван Петрович. Запеклі, навпаки, хочуть кинути виклик тим, хто ос корбляет і принижує їх, вони бунтують проти несправедливості існуючої вмире.
Але їхній протест трагичен, тому що він привс дит до загибелі, як це відбувається з Неллі. Автор повністю н стороні що упокорилися, що віддають свою жертовну любов всепрощення заблудшим. Вся сюжетна лінія Ихменевых оь рашена в ліричні, місцями сентиментально-примирливі тони. Достоєвський розповідає, як дочка дрібнопомісного дві рянина Ихменева - Наташа, закохавшись у сина князя Baj ковского - Алешу й не одержавши батьківського благословення йде з будинку кнему.
И за це неї проклинає батько, однаи вітряний і легковажний Алеша незабаром закохується в богату дочка графині Катю й на настійну вимогу батька жениться на нез Принижена й ображена у своїх кращих почуттях Натан вертається в рідний дім, і батько прощає її. На сім Ихменевых обрушуються всі сили зла. Принижено й ображений оте Наташи - Микола Сергійович; цього доброго, довірливого год ловека, що дав притулок у своєму будинку Алешу й навів пор, дока в розореному князівському маєтку, Валковский обвинувачує шахрайстві. Князь безжалісно виганяє Ихменева, KJ тільки той стає не потрібний. Страждання Ихменева усугу ляются конфліктом сдочерью.
Для Миколи Сергійовича ух< дочки з будинку 2001-2005 - ганьба. не менше страждає й мати наташ змушена терпіти не тільки втрату дочки, але й гнів чоловіка. страждає й наташа, любов якої достоєвський зображує в романі як самопожертва. в ім'я почуття до алеше девущ. ка забуває про свої колишні прихильності, поступається власним достоинством. достоєвський високо оцінює самовіддану любов наташи, бачить у її вчинку силу характеру. однак життя не приносить їй щастя, наташа зізнається своєму другові, письменникові іванові петровичу: «я жахливо любила його прощати, ваня, знаєш, що коли він залишав мене одну, я ходжу, бувало, по кімнаті, мучаюся, плачу, а сама іноді подумую: чим виноватее він переді мій, тим адже краще... так! і знаєш, мені завжди представлялося, що він начебто такий маленький хлопчик; я сиджу, а він поклав до мене на коліна голову, заснув, а я його тихенько по голові гладжу, пещу...» наташа страждає й тому, що батько прокляв її, і від віроломства князя. але безпосередній винуватець її страждань - алеша. він відірвав її від сім'ї, зганьбленої його ж батьком; він обдурив її обіцянкою женитися. він кидає наташу на настійну вимогу батька й жениться на власниці мільйонного приданого каті. є всі підстави засудити його, але достоєвський цього не делает. відповідно до кодексу християнського гуманізму, письменник «зм'якшує» провину алеши. оповідач, іван петрович, дивиться на молодого князя закоханими очами наташи. він не бачить егоїзму героя, а любується, навіть захоплюється алешей. він схильний усе пояснити дитячістю князя. автор змушує свою збезчещену, обмануту героїню призивати до жалості й прощення алеши. «не вини його, ваня,- перебила наташа...- його судити не можна як всіх інших... його й виховали не так. хіба він розуміє, що делает?.. у нього немає характеру...» тут достоєвський зовсім явно проповідує християнську ідею прощення кривдникам нашим, і це послабляє соціальну гостроту роману. як мораліст автор не засуджує алешу, а проповідує ідею всепрощення, зробивши носителькою її наташу. у кодекс гуманізму письменника входило й таке поняття, як страждання. достоєвський переконаний, що стражданням людин очищається. у романі «принижений і ображені» автор показав їх-менева, що відмовився від боротьби, проповідуючи горду смиренність. «про! нехай ми принижені, нехай ми ображені, але ми знову разом, і нехай, нехай тепер тріумфують ці горді й гордовиті, унизившие й мнас, що образили!» достоєвський надавав великого значення цієї пасивної солідарності всіх минулих через горно страждань, що упокорилися зі своїм тяжким, приниженим положенням і не виходом у боротьбі. тому закликом іти «рука в руку ихменев звертається до прощеної дочки. це улюбленої мыслы письменника про всепрощення закінчується iv глава роману. говорячи про роман «принижений і ображені», критик до€ ролюбов відверто висловлював свою ворожість до героїв, спс собным до жертовної любові. сам же достоєвський не вважав і поводження, зокрема івана петровича, проявом слабість автор бачив у його вчинках (самозреченні в ім'я любимоь ознака сили духу, уміння людини піднятися над собственны: егоїзмом і зробити шляхетний учинок - улаштувати счасть ближнього свого. тому щиро бачив ідеальне у вчинку івана петровича й «заражав» цим настроєм читача. «принижені й ображені» - своєрідне зроблена що змушує задуматися про світ і своє місце в ньому, оціни! власні вчинки й помисли, визначити свою концепци щодо авторської точки зору. актуальність же це! роману для нашого покоління безперечна. і в цьому головна за< луги й таємниця майстерності достоєвського
Збережи - » Християнські мотиви в прозі XIX століття . З'явився готовий твір.