Композиція «Полтави» многофигурна, що відповідає її двоїстій жанровій природі (і романтична новела, і героїчний епос). Але всі сюжетні лінії сходяться в одну крапку - до образа «похмурого» Мазепи. Після того як батьки Марії відмовляють йому в руці дочки, вона біжить із будинку; Кочубей разом із дружиною замишляє помста; але донос, посланий їм Петру, вертається до М.; після того як батько гине на пласі, Марія божеволіє. На любовну інтригу накладена інтрига політична: М. повільно й потай, не піддаючись на угоди палкого українського юнацтва та година ж виступити проти Петра, разом з єзуїтом, Орликом, Булавиным готовить зраду, веде таємні переговори зі Швецією, Бахчисараєм (турками), Варшавою, Очаковом; зрештою разом з Карлом зазнає поразки на полтавському полі. Як герой новели, він (у першій і другій частинах) протистоїть Кочубею; як герой епосу (у частині третьої) - Петру; і в тім, і в іншому випадку він діє у відповідності зі своїм сильним характером -енергійно, мстиво, властолюбно. Втім, страсті, що киплять у серце М., приховані від стороннього погляду - тому що гетьман старий, а значить - хитрий, обережний, твердий. (Пушкін порівнює його з палаючим каменем.) А головне - він на відміну від М. у Рилєєва в поемі «Войнаровский» байдужий до всього (і до волі, і до Вітчизни), крім влади. І хоча під час рішучого пояснення, відкриваючи коханці план «зради» (частина 2-я), він клянеться, що любить Марію «більше слави, більше влади», - це помилкова клятва. У ніч перед стратою Кочубея він міркує над сплячої - і ні про що не відає - Марією: «Кому судьбою / Волненья життя призначені, / Той стій один перед грозою, / Не призивай до себе дружини».

Але в тім і парадокс, що, втрачаючи Марію, М. втрачає якусь незриму опору своєї влади над долею, «життєвий» джерело своєї політичної сили; що, перемагаючи Кочубея, він свідомо приречений потерпіти поразка від Петра. Більш того й гірше того, стаючи ворогом російського царя, український гетьман втрачає самостійність, попадає в залежність від слабкого, безвладного Карла. Сила йде в служіння безсиллю. І недарма після того, як М. з Карлом ганебно біжать із полтавського поля й Пушкін «змушує» їх проїхати повз розорений маєток Кочубейовий, у фінальній сцені йому є Марія. Вона божевільна - і тому її «дитячими» вустами віщає істина: «Я приймала за інший / Тебе, старий». У Петрові, якого вона бачила на святкуванні полтавської перемоги, вона «пізнала» ідеального володаря, ідеального «чоловіка свари», якого колись бачила ВМ.