«Граматика Пори-Рояля» увійшла в історію науки під не приналежним авторам назвою («Граматика загальний і раціональна» - початок дуже довгої справжньої назви). Жіночий монастир Пор-Ро в ті роки був центром передової думки, з ним був зв’язаний навкруги вчених, у який входили й автори граматики. Книга була результатом співдружності двох фахівців різних професій. А. Арно був логіком і філософом, співавтором відомої книги по логіці, а К. Лансло - одним з перших у Франції професійних лінгвістів, викладачем мов і автором граматик; зокрема, він першим у Франції викладав латинську мову як іноземний, з поясненнями французькою мовою. Таке сполучення дало можливість пояснити високу для того часу теоретичність із досить xopoшим знанням матеріалу декількох мов

Автори граматики вважали недостатнім чисто описовий підхід до мови й прагнули створити пояснювальну граматику, у ній говорилося, що стимулом до її написання послужив «шлях розумних пояснень багатьох явищ, або загальних для всіх мов, або властивих лише деяким з них». У цілому в книзі пояснювальний підхід переважає й над описовим, і над нормативним. Однак ряд розділів, присвячених французькій мові, містить нормативні правила. ДО 1660 р. норми французької мови були загалом сформовані, але багато деталей ще залишалися невідшліфованими. Проте, значення «Грам - матики Пори-Рояля» насамперед не в приписаннях, а в поясненні раніше вже описаних явищ мови

Автори граматики виходили з існування загальної логічної основи мов, від якої конкретні мови відхиляються в тім іншому ступені. Сама по собі така ідея була в XVII в. не нової й сходила до модистам. Ця ідея для А. Арно й К. Лансло була настільки переконливої, що не вимагала особливих доказів. Наприклад, у граматиці говориться про «природний порядок слів» без доказів існування такого порядку й навіть без його опису (хоча досить, що «природним» для них, як і для модистов, був порядок «підмет - присудок - доповнення»).

Від модистов автори «Граматики Пори-Рояля» відрізнялися не стільки самою ідеєю основи мов, скільки розумінням того, що собою ця основа представляє. У модистов, виражаючись сучасною мовою, відповідність між поверхневими й глибинними структурами виявлялося взаємно однозначним або принаймні дуже близьким до нього. Вони намагалися кожному явищу, зафіксованому в граматиці Присциана, приписати філософський зміст. У даній граматиці цього вже немає насамперед через розширення емпіричної бази. Якщо модисти виходили з однієї латині, то тут майже в кожній главі розглядаються дві мови: латинь і французький, досить часто згадуються також іспанський, італійський, давньогрецький і давньоєврейський, а зрідка мова йде й про «північний», тобто германських, і про «східні» мовах; що мається на увазі в останньому випадку, не цілком ясно. Із сучасної точки зору кількість мов невелика, але в порівнянні з попереднім часом це був великий крок уперед.

Орієнтація на латинський еталон була ще не цілком переборена в граматиці, що особливо помітно в розділі про відмінки й прийменники. Хоча й сказано, що «із всіх мов тільки грецький і латинь мають відмінки імен у повному змісті цього слова», але за еталон приймається латинська відмінкова система, саме вона зізнається «логічної». У давньогрецькій мові, де в порівнянні з латинню на один відмінок менше, пропонується вважати, що відсутній аблатив «є й у грецьких імен, хоча він завжди збігається з дативом». Для французької ж мови вираження тих або інших «глибинних» відмінків бачиться у вживанні прийменників або опущенні артикля. Більше складний випадок становлять для А. Арно й К. Лансло прикметники. У латинських граматиках були прийняті вважати іменники й прикметники однією частиною мови - ім’ям, але для французького й інших нових мов Європи дані два класи необхідно було розрізняти, у граматиці прийнятий компромісний підхід: виділяється одна частина мови - ім’я - із двома підкласами. Таке трактування проектується й на семантику: у слів виділяються «ясні» значення, що роз’єднують іменники й прикметники, і «неясні» значення, загальні для них: слова червоний і червоність мають загальне «неясне» значення й різні - «ясні». Введення «ясних» значень указує на відхід від латинського еталона, введення «неясних» - на часткове його збереження (втім, є й інше трактування, відповідно до якого виділення двох видів значень має глибокий філософський зміст). Однак у ряді інших пунктів автори граматики рішуче відходять від латинського еталона на користь французького. Особливо це видно у зв’язку з артиклем: «У латині зовсім не було артиклів. Саме відсутність артикля й змусило затверджувати… що ця частка була марної, хоча, здається, вона була б досить корисної для того, щоб зробити мовлення більше ясної й уникнути численних двозначностей». І далі: «Побут не завжди погодиться з розумом. Тому в грецькій мові артикль часто вживається із власними іменами, навіть із іменами людей… В італійців же таке вживання стало звичайним… Ми не ставимо ніколи артикля перед власними іменами, що позначають людей». Отже, виявляється, що в «нас», французів, у цьому випадку «побут погодиться з розумом», а в інших народів немає. Із французької мови виходять автори й говорячи про імена із прийменником, що відповідають «необов’язковим» прислівникам у латині, у деяких інших випадках

Еталонні, відповідні «розуму» структури в більшості випадків конструюються на основі або латині, або французької мови. Але в принципі в цій ролі можуть виступати будь-які мови аж до «східних», як це говориться там, де зізнається раціональність сов - падіння форми третьої особи з основою дієслова. Автори, очевидно, виходять із деяких апріорних і прямо не формулируемих подань про «логічність» і «раціональності», але беруть у кожному випадку деякі реальні структури одного з відомих їм мови (іноді, як із прикметниками, з контамінації структур двох мов)

Однак є випадки, коли А. Арно й К. Лансло відволікаються від особливостей конкретних мов і підходять до семантичному аналізу. Тут найбільш важливими виявляються розділи, присвячені порівняно периферійним питанням: відносним займенникам, прислівникам, еліпсису й т.д. Одне з найвідоміших місць книги - це фрагмент роздягнула про відносні займенники, де аналізується фраза: Dieu invisible a сгйй le monde visible «Невидимий бог створив видимий світ «. По його приводу А. Арно й К. Лансло пишуть: «У моїй свідомості проходять три судження, укладені в цьому реченні. Тому що я затверджую: 1) що Бог не бачимо; 2) що він створив мир, 3) що мир бачимо. Із цих трьох речень друге є основним і головним, у той час як перш і третє є підрядними… вхідними в головне як його складові частини; при цьому перше речення становить частину суб’єкта, а останнє - частина атрибута цього речення. Отже, подібні підрядні речення присутні лише в нашій свідомості, але не виражені словами, як у запропонованому прикладі. Але часто ми виражаємо ці речення в мовленні. Для цього й використається відносний займенник».

Якщо відволіктися від архаїчних для нашої епохи термінів начебто «судження», таке висловлення здається дуже сучасним. Автори «Граматики Пори-Рояля» тут чітко розрізняють формальну й семанти - ческую структуру, які фактично не розрізняли модисти, але й не завжди чітко розмежовували й багато лінгвістів XIX і XX вв. Відштовхуючись від пояснення поверхневих явищ французької мови (у даному розділі граматики мова йде тільки про одну мову), вона переходить до опису їхньої семантики, що не має прямих формальних відповідностей. Ще в XVII в. вони прийшли до тих же висновкам, що багато сучасних лінгвістів. Однак, як уже говорилося, частіше в граматиці «логічна», а фактично семантична структура відповідає деякій поверхневій структурі тієї або іншої мови

У деяких інших місцях книги говориться про синонімію язикових виражень, з яких одне зізнається більше відповідним логіці (хоча не завжди ясно, чи йде мовлення про повну відповідність), а інше може вживатися замість нього заради «бажання людей скоротити мовлення» або «для добірності мовлення». Частіше в цих випадках за еталон приймаються явища французької мови. Втім, про синонімію деяких вихідних і безвихідних виражень говорилося задовго до XVII в.: можна вказати на явище еліпсиса, що розглядалося так ще сантичности.

Pages: 1 2