Характеристика героїв в оповіданнях М. М. Зощенко

Щораз, коли я читаю оповідання Зощенко, мене охоплює дивне почуття: начебто б ніхто з тих, кого я знаю, не говорить на тій мові, на якому висловлюються його герої, але чомусь створюється враження, що так говорять дуже багато хто. Причому всі вираження й звороти здаються такими точними, що просто дух захоплює. Виникає думка: «Десь я це чула».

Що ж на цю тему говорить сам письменник? У статті «Про себе, про критика й про свою роботу» він пише: «Про мене критики звичайно говорять як про гумориста, про письменника, що смішить і який заради самого сміху згодний зробити чорт знає що з рідної російської мови. Це, звичайно, не так. Якщо я спотворюю іноді мову, то умовно, оскільки мені хочеться передати потрібний мені тип, тип, що майже що не фігурував раніше в російській літературі».

Письменник гостро почував розрив між мовою, на якому говорять герої літературних творів, і мовою вулиці, перекрученим до невпізнанності. Ця покручена мова він використовував у своїх добутках як знаряддя пародії, тим більше міткою, чим більше вона нагадувала оригінал

Я хочу проаналізувати мовні особливості героїв Зощенко на одному з його самих знаменитих оповідань. Звичайно, це «Аристократка». Мені оведеться також охарактеризувати їхні вчинки й манери, оскільки мовлення й поводження нерозривно зв’язані між собою

Перша ж фраза: «Я, братики мої, не люблю бабів, які в капелюшках», – дозволяє читачеві судити, хто – оповідач. Здавалося б, при чому отут капелюшка? Але для головного героя капелюшок – класова ознака. Він, звичайно, аристократок в очі не бачив, але, як і всі персонажі Зощенко, має про усім своє подання (причому не сумнівається у своїй правоті). І пояснює на «рідному» мові: «Коли баба в капелюшку, коли панчішки на ній фільдекосові, або мопсик у їй на руках, або зуб золотий, те така аристократка мені й не бабі зовсім, а гладке місце». Міщанин інакше й не може мислити. По-перше, він ухитрився запхнути в одну фразу два взаємовиключних слова: «баба» і «аристократка». По-друге, малюючи вигляд такої ж міщанки, як він сам, герой зовсім упевнений, що описує саме аристократку

Ще одним доказом її аристократизму (після капелюшка) є золочений зуб. Герой неодноразово повторює, що в неї «у рте зуб блищить». Мопсик і панчішки – теж дуже показові: звичайно, це аристократка. А раз так, то за нею потрібно доглядати (хоча його б воля, так і ходив би з нею взад-уперед по вулиці – принаймні, грошей витрачати не треба). Але довелося й самому виявити аристократизм – запросити даму (а точніше – бабу) у театр. «Сіли в театр. Вона села на мій квиток, я – на Васькин», – ця фраза змушує читача просто зайтися від захвату, так само як і інша, їй подібна: «Дивлюся – антракт. А вона в антракті ходить». Про що може герой оповідання Зощенко поговорити з дамою в театрі? «Цікаво, говорю, чи діє отут водопровід?» Це, у його розумінні, цілком підходяща тема для світської бесіди

А далі все йде шкереберть, тому що аристократка «у буфет пре». Очевидно, їй так само, як і її кавалерові, у театрі нудно, і єдина розвага – це буфет. Коли герой пропонує їй «з’їсти одне тістечко» («одне» – це попередження), вона відповідає: «Мерсі». Не «спасибі», не «дякую», а саме «мерсі» – слово із французької мови лакеїв і покоївок. А герой з тої ж мови почерпнув слово «з’їсти». Далі він з обуренням описує, як вона «розпусною ходою» іде до блюда – «і цоп із кремом, і жере». Герой хвилюється: «Вона їсть, а я із занепокоєнням по кишенях шарю, дивлюся рукою, скільки в мене грошей. А грошей – з гулькин ніс». Тут відбувається конфлікт. Усе, що так довго стримувалося, проривається назовні. Оповідач кричить на супутницю, сперечається з буфетником, що тримається «індиферентно». Де герой підчепив це слово – невідомо, але воно йому явно сподобалося – звучить красиво, а зміст неважливий (у такий же спосіб – ні до села ні до міста – він уживає слово «ідеологія»).

Мовлення героїв видає їх з головою. Його соціальна приналежність ясна з перших фраз: міська околиця, скоріше пов’язана із селом, чим з містом. Про це говорять такі звороти мовлення: «волочуся, що щука», «ходжу навколо її, що півень», «а мені начебто потрапила вожжа під хвіст» і ін. Про неї можна лише догадуватися: напевно, городянка, але з якогось моторошного міщанського середовища. Їхні образи врівноважують один одного: співчуття не викликає жоден з них. Закінчується оповідання банальної, як і все мислення міщанина, прислів’ям: «Не в грошах, громадянка, щастя. Вибачте на слові». Цікаво, що за скандал, улаштований їм у театрі, герой не вибачається, а отут його раптом здолала ввічливість: він порахував своїм боргом – боргом «культурної людини» – вибачитися незрозуміло за що

Найжахливіше, що ніхто ніколи йому не пояснить, як потрібно поводитися і як правильно розмовляти. А якщо хтось і спробує пояснити, то адже він не зрозуміє, навіть не тому, що мозків не вистачить, а тому, що не захоче зрозуміти. Адже він упевнений, що всі, абсолютно все робить правильно й правда на його стороні. Герой також переконаний у тім, що його мовлення не тільки правильне, але навіть вишукана. Завдяки цьому оповіданню в російському розмовному мовленні слово «аристократка» стало вживатися з новим, іронічним відтінком – у значенні «міщанка».

Таких слів і виречень уведене Зощенко чимало. Наприклад: «ихняя собачка системи пудель», «лежить бабка на дивані і їсти не просить», «відповідай, як на анкету», і т.д. Всі ці вираження відразу ж стали крилатими. Зощенко ж прагнув «за допомогою сміху перешикувати читача, змусити читача відмовитися від тих або інших міщанських і вульгарних навичок». У цьому він бачив своє високе призначення як художника. І якщо в нашім житті стало хоч небагато менше неуцтва й міщанства, якщо люди хоч небагато стали стежити за своїм мовленням, те цим ми багато в чому зобов’язані видатному письменникові й сатирикові Михайлу Михайловичу Зощенко.

Збережи - » Характеристика героїв в оповіданнях М. М. Зощенко . З'явився готовий твір.

Характеристика героїв в оповіданнях М. М. Зощенко





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.