Безумовно, в окресленні життя міцності, характеристиці членів сім’ї Миронових найчастіше зустрічаються комічні елементи. Чого тільки коштує опис міцності: замість грізного військового спорудження, що молодий офіцер Гринев, що приїхав сюди служити, очікує побачити, - «сільце, оточене бревенчатым забором», де по вулицях бродять свині, а єдиною прикметою військового побуту була старенька гармата, та й то забита сміттям. Під стать такої міцності і її захисників: «двадцять стареньких інвалідів з довгими косами», якими командує капітан Миронов, бадьорий старий, високого зросту, одягнений у ковпак і «китаєвий халат». І немудро, що в такій міцності всім заправляє не стільки комендант, скільки його дружина - Василиса Єгорівна, жінка проста й владна, із твердим, рішучим характером. От як вона браво віддає наказ поручикові Іванові Игнатьичу, «кривому старому», щодо того, як надійти з мешканцями, що побилися, міцності: «Розбери Прохора з Устиньей, хто правий, хто винуватий. Так обох і покарай».

И все-таки навіть інтонація опису життя Білогірської міцності й сім’ї Миронових говорить нам про те, що тут використовується саме гумор, причому досить добродушний, м’який - так посміюються над стародавнім приятелем, іншому. Так чому ж все-таки епіграф Пушкін знаходить в одному з найвідоміших гостросатиричних добутків російської літератури XVIII століття? Як взагалі письменник ставиться до цьому «століттю минулий», що з легкої руки грибоедовского Чацкого ми звикли сприймати винятково критично?

Для Пушкіна це не зовсім так. Звичайно, ми пам’ятаємо його сатиричну характеристику такого вельможі Єкатерининської епохи, як Троекурова з «Дубровского». Але XVIII століття - це й час Петра I, Ломоносова, Суворова й багатьох інших чудових російських людей, якими Пушкін захоплювався й пишався, з величезним інтересом ставлячись до історії Батьківщини, до свого родоводу, у якій він особливо виділяв свого прадіда - знаменитого «арапа Петра Великого». Пушкіна з повагою ставився до минулої епохи й «стародавнім людям», що жили в ній. Більше того, він знаходив у них такі риси, які були втрачені його сучасниками: простота й строгість вдач, цілісність натури, простодушність і шляхетність, а головне - неухильна вірність боргу, честь і достоїнство. І от цими чудовими якостями Пушкін наділяє всіх у сім’ї капітана Миронова, вірного захисника держави, якому він присягнув, сміливої й рішучої людини, що сложили свою голову, але не изменили боргу.

Здавалося б, дивне сполучення ми бачимо в цій людині: риси героїчної особистості і якась особлива простота, «домашность».

Але в 30-е роки Пушкін шукає свій ідеал серед простих російських людей, а зовсім не в романтичних героях. І такий в «Капітанській дочці» не тільки доблесний капітан Миронов. Досить згадати зображену трохи раніше сім’ю Гриневых. Недарма Петруша Гринев, так спочатку розчарований Білогірською міцністю, незабаром став почувати себе тут, як будинку. Привітна сім’я Миронових прийняло його запросто, «як би століття була знайома». Василиса Єгорівна, старий капітан оточили його турботою й пещенням, а в їхній дочці, простій і чарівної без «усякої манірності» дівчині, Гринев знаходить свою любов і, як ми довідаємося надалі, вірну й віддану подругу життя. І це не здається дивним: тільки така дочка й могла бути в сім’ї капітана Миронова. Лише один з мешканців Білогірської міцності яскраво протиставляється Мироновим і дуже критично про їх озивається, називаючи Машу «совершенною дурочкою». Це Швабрин, висланий сюди за дуель із Петербурга. От він, людина нового покоління, без сорому й совісті, здатний на будь-яку підлість і зрадництво й без коливань изменяющий присязі. Ні, звичайно, не його мав Пушкін у виді, ставлячи епіграфом до всієї повісті слова прислів’я: «Бережи честь змолоду» Але зате їх з повним правом можна віднести до кожного із сім’ї капітана Миронова й Гриневых.

Дивно схожі ці двоє багато послужили країні військових: Андрій Петрович Гринев хоче, щоб син не повесничал, служачи в столиці, а Екусил всі тяготи армійського життя, «понюхав пороху», «потягнув лямку» і став теперішнім солдатом, продовжувачем сімейних традицій. От він його й відсилає служити замість Петербурга у віддалену міцність у зоні воєнних дій. І тут Гринев знаходить теперішній приклад того, що значить служити Батьківщині не за честь, а за совість.

Дивно, як не схожі долі Андрія Петровича Гринева й Івана Кузьмича Миронова! Один дослужився до чина прем’єр-майора, вийшов у відставку й спокійно дожив своє століття в селі, оточений сім’єю й онуками. Інший вигин, борючись проти Пугачова.

Перед очами коштує ця сцена: безглузда маленька міцність зі старенькою гарматою, жменька старих інвалідів і комендант, що віддає свій останній наказ: «Хлопці! Уперед, на вилазку, за мною!» А перед ним величезна армія заколотників під предводительством випадного козака Пугачова. Капітан виконав те, що велів йому борг: постояти «за матінку государиню», довести свою вірність присязі. І коли перед шибеницею Пугачов грізно звертається до старого офіцера, той, зібравши останні сили, знемагаючи від рани, але все-таки твердим голосом відповідає: «Ти мені не государ, ти злодій і самозванець, слышь ти!» Страта свершилась, але прикладу доблесного капітана пішов його вірний помічник Іван Игнатьич, готовий повторити слова свого командира й Гринев - але йому доля підготувала іншу долю.

Але не тільки капітан Миронов до кінця виконав свій борг. Його дружина Василиса Єгорівна, все життя минула рука об руку зі своїм чоловіком, і тут в останньої риси не залишила його. Як зворушливо їхнє прощання! «Прощай, мій Іван Кузьмич. Відпусти мені, коли в чому я тобі досадила!» - «Прощай, прощай, матінка!» Як багато в цих простих словах! Любов і відданість, турбота друг про друга й вірність супутнику всього життя. І от, бачачи на шибениці свого Івана Кузьмича, нещасна жінка кидає гнівні слова винуватцям смерті чоловіка: «Лиходії! … Світло ти мій, Іван Кузьмич, відважна солдатська голівонька! Не торкнули тебе ні багнети прусская, ні кулі турецькі; не в чесному бої поклав ти живіт свій, а сгинул від випадного каторжника!» Ці останні слова вірної Василисы Єгорівни звучать, як народний плач по загиблих бійцях. І її чекає та ж доля - упасти від руки лиходіїв.

Але й молоде покоління цієї сім’ї - Марья Іванівна - виявляється гідною дочкою капітана Миронова. Недарма саме в її честь і названий добуток-«Капітанська дочка». Може бути, Пушкіну було дуже важливо показати, що традиції «стародавніх людей», таких, як Миронови, живі й у новому поколінні. Властиво, вона ніколи їм і не протистояла. Згадаємо, як після дуелі й поранення Гринева молоді люди зізнаються один одному в любові і як Маша вимагає, щоб Гринев одержав благословення батьків на їхній шлюб. А коли батько Гринева відмовляє, Маша тверда у своєму рішенні: «Ні, Петро Андрійович, я не вийду за тебе без благословення твоїх батьків. Без їхнього благословення не буде тобі счастия. Скоримося волі Божей». От слова російської дівчини, що зберігає моральні ідеали й завіти батьків.

Мені здається, вона чимсь схожа на Тетяну: та ж простота, та ж природність, але й не менша сила моральної позиції. А надалі розвитку сюжету в ній виявляться й стійкість, сміливість, рішучість, яких спочатку не можна навіть було припустити в цій тихій, соромливій дівчині, що червоніє до сліз і до смерті боящейся пострілів. Вона виявилася стійкою й мужньої, як її батько й мати. Махаючи здатна протистояти не тільки домаганням Швабрина, але й сміло дивитися в очі винуватцеві загибелі своїх батьків Пугачову. А потім вона так само сміла й рішуча у своєму намірі зняти ганьбу коханої людини, відстояти їхнє щастя, нехай для цього треба навіть їхати в Петербург до самої імператриці. Така дочка капітана Миронова. От яку сім’ю малює Пушкін в «Капітанській дочці», от якими він бачить «стародавніх людей». Це ті, на кому земля російська тримається, хто в усі століття стояло за батьківщину до кінця. І мені здається, що такі люди, такі сім’ї можуть бути й зараз. І нехай не випаде їм на частку випробувати настільки ж страшні потрясіння, але сама готовність виконати свій борг перед батьківщиною, перед своєю сім’єю, перед своєю коханою людиною ніколи не повинна зникнути в росіян людях