Росія знайшла нового великого поета - Михайла Юрійовича Лермонтова. Знайшла, щоб через чотири роки оплакати його загибель. Початок своєї поетичної діяльності Лермонтов відносить до 1828 року, озиваючись зневажливо: “Коли я почав мазати вірші в 1828 році…”. Традиційно творчий шлях Лермонтова ділять на три періоди. Перший - з 1828 по 1832 рік - час учнівства, пошуку себе: свого голосу, свого миру, усвідомлення свого дарування. Чудово, що цей період як би завершується віршем:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець

Як він гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею

Невипадково це порівняння з Байроном. І поезія, і сама доля великого англійського романтика, яким безумно захоплювався юний Лермонтов, визначають і приналежність до одного літературного напрямку - бунтарському романтизму, і близьке світосприймання. У лермонтовском вірші звучать уже головні мотиви його майбутньої творчості: відчуття свого избранничества, що прирікає поета на скитание, на самітність у світі. Лермонтов описав стан душі й шлях російського поета “епохи безвременья”.

Тема поета й поезії взагалі займає значне місце в лірику Лермонтова. Особливо треба виділити вже згадане мною вірш “Смерть поета”, написане на смерть Пушкіна. Автор гнівно викриває суспільство, що не зуміло вберегти світоча російської поезії. Останні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі Пушкіна. Головне навіть не в тім, наскільки вдалося Лермонтову зобразити великого російського поета, а в тім, що він зумів осягти вічні проблеми. Адже в “Смерті поета” - трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного генія з його ранимостью, незрозумілої для інших душею. А поява вбивці й людини, що лише глузував із чужої культури, - наслідок існування будь-якого бездуховного суспільства. А саме в такому суспільстві, що нехтує людські цінності й закони моралі, жив поет:

Ви, жадною юрбою варті в трону,

Волі, Генія й Слави кати!

Таїтеся ви під сению закону,

Перед вами суд і правда - усе мовчи

Міркування про долю поета, про його призначення Лермонтов продовжує у вірші “Поет”. Автор порівнює поета з кинджалом, що втратив своє щире значення й функцію:

У наше століття зніжений чи не так ти, поет,

Своє втратив назначенье,

На злато промінявши ту владу, який світло

Слухав у німому благоговенье?

Лермонтов згадує колишні роки, коли поезія була могутнім знаряддям у вустах умілого “воїна”. Він говорить про значення поезії, що як поєднує сили (адже вона звучала “у дні перемог і лих народних”.) Зараз же поезія втратила своє призначення й уже не грає такої ролі, як раніше. Сучасники Лермонтова перестали розуміти “просту й гордий” мову поета. У вірші “Не вір собі” поет бере під сумнів можливість розуміння його людьми, які не бажають знати його страждань, а сам поет не може виразити свої почуття “віршем розміряним і словом крижаним”.

Важливо також для розуміння даної теми вірш “Пророк”. У ньому поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення. Це призначення дуже важко виконати, тому що люди не вірять йому, насміхаються й нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї місії, він вертається в пустелю, де віщає зіркам. І він продовжує свою справу. Вірш відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, що бачить навколо себе лише пороки й злість:

З тих пор як вічний судія

Мені дав всеведенье пророка

В очах людей читаю я

Сторінки злості й пороку

Суспільство часу життя Лермонтова - маса жорстоких, егоїстичних, самозакоханих людей. Лише одиниці були виключеннями. Але життя більшості з них тривали недовго. Лермонтов відчув свій час, писав про втрату поезією свого високого призначення, про приреченість поета на презирство юрби. Лермонтов показував у своїх стихай долю поета, що живе в державі, де придушується особистість і править неуцтво й бездуховність. Значну частину своєї творчості М. Ю. Лермонтов присвятив проблемі взаєморозуміння поета й суспільства. У творчості поета це тема активних і часто навіть ворожих взаємин між творчою особистістю й навколишнім середовищем

Мені здається, що особливо яскраво проблематика цих взаємин виражена у вірші “Пророки”. Потрібно помітити, що цей вірш Лермонтов починає саме з того моменту, на якому зупинився А. С. Пушкіна у своєму “Пророку”: “З тих пор, як вічний судія мені дав всебачення пророка…”

Можна відзначити ідею наступності в цих двох добутках: від соціального оптимізму Пушкіна до абсолютної самітності й трагічності ліричного героя Лермонтова. І якщо Пушкін показує нам процес створення Творцем пророка, те Лермонтов показав нам уже результат діяльності пророка. Життя лермонтовского героя повна страждань і мучень від нерозуміння й невір’я людей: “У мене всі ближні мої кидали скажено камені”. “Шумний град” зустрічає лермонтовского героя глузуваннями “самолюбної” вульгарності, презирством

Розходження трактування пророків Пушкіна й Лермонтова позначилося в самому вигляді. Пушкіна наділяє свого героя надприродними властивостями, Лермонтов же вносить в опис свого героя чисто людських рис, навіть побутові подробиці: він худий, блідий, одягнений у лахміття, він пробирається через місто, чуючи за спиною образливі вигуки:

…Як він похмурий, і худий, і блідий!

Дивитеся, як він наг і бідний,

Як нехтують всі його!

У Пушкіна ми бачимо віру у волю, у суспільство, оптимізм, у Лермонтова ми зауважуємо зовсім інший настрій: тут немає надій і віри. Його вірш глибоко пессимистично.

Тема поета й суспільства з’являється й стає головної й у таких творах Лермонтова, як “Смерть поета” і “Поет”, “Журналіст, читач і письменник” і ін. Так вірш “Смерть поета” стало не тільки тим добутком, що прославило Лермонтова, але й змінило його долю,- за нього поет був засланий на Кавказ. У цьому жагучому вірші, присвяченому смерті Пушкіна, поет таврує тих, “хто жадною юрбою” коштує в трону, хто з’явився щирою причиною загибелі Пушкіна. Саме вони - гонителі таланта, пліткарі, навушники, “волі, генія й слави кати” стали причиною смерті поета

В іншому вірші, названому Лермонтовим “Поет”, ця тема взаємин поетів і юрби, поета й чорни, поета й суспільства розкривається по-іншому. Тут Лермонтов застосовує інший художній прийом, прийом паралелізму образів. Вірш можна розбити на дві частини. У першій частині Лермонтов розповідає нам про кинджал, колись бойовій зброї, а тепер непотрібній золоченій іграшці, що висить на стіні. У другій частині автор порівнює долю кинджала з долею поета. Поет затих, голос його не чутний, колишні подвиги (коли голос його звучав “як дзвін на вежі вічової серед торжеств і лих народних”) забуті, юрба нехтує його. Але на закінчення песимістичний тон міняється на підбадьорюючий:

Прокинешся ль ти знову,

Осміяний пророк,

Иль ніколи на голос мщенья

Із золотих піхов не вирвеш

Свій клинок,

Покритий іржею презренья!

Недарма наприкінці цього вірша знову виникає образ пророка, що є символом цивільної, богом даної поезії. Тема поета й поезії, призначення поета стала однієї зі значних тем у російській літературі. Продовжувачами цієї теми можна вважати Некрасова, Маяковського, Ахматову, Пастернаку й інших поетів сучасності

Збережи - » Взаємини між творчою особистістю й навколишнім середовищем . З'явився готовий твір.

Росія знайшла нового великого поета - Михайла Юрійовича Лермонтова. Знайшла, щоб через чотири роки оплакати його загибель. Початок своєї поетичної діяльності Лермонтов відносить до 1828 року, озиваючись зневажливо: “Коли я почав мазати вірші в 1828 році…”. Традиційно творчий шлях Лермонтова ділять на три періоди. Перший - з 1828 по 1832 рік - час учнівства, пошуку себе: свого голосу, свого миру, усвідомлення свого дарування. Чудово, що цей період як би завершується віршем:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець

Як він гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею

Невипадково це порівняння з Байроном. І поезія, і сама доля великого англійського романтика, яким безумно захоплювався юний Лермонтов, визначають і приналежність до одного літературного напрямку - бунтарському романтизму, і близьке світосприймання. У лермонтовском вірші звучать уже головні мотиви його майбутньої творчості: відчуття свого избранничества, що прирікає поета на скитание, на самітність у світі. Лермонтов описав стан душі й шлях російського поета “епохи безвременья”.

Тема поета й поезії взагалі займає значне місце в лірику Лермонтова. Особливо треба виділити вже згадане мною вірш “Смерть поета”, написане на смерть Пушкіна. Автор гнівно викриває суспільство, що не зуміло вберегти світоча російської поезії. Останні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі Пушкіна. Головне навіть не в тім, наскільки вдалося Лермонтову зобразити великого російського поета, а в тім, що він зумів осягти вічні проблеми. Адже в “Смерті поета” - трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного генія з його ранимостью, незрозумілої для інших душею. А поява вбивці й людини, що лише глузував із чужої культури, - наслідок існування будь-якого бездуховного суспільства. А саме в такому суспільстві, що нехтує людські цінності й закони моралі, жив поет:

Ви, жадною юрбою варті в трону,

Волі, Генія й Слави кати!

Таїтеся ви під сению закону,

Перед вами суд і правда - усе мовчи

Міркування про долю поета, про його призначення Лермонтов продовжує у вірші “Поет”. Автор порівнює поета з кинджалом, що втратив своє щире значення й функцію:

У наше століття зніжений чи не так ти, поет,

Своє втратив назначенье,

На злато промінявши ту владу, який світло

Слухав у німому благоговенье?

Лермонтов згадує колишні роки, коли поезія була могутнім знаряддям у вустах умілого “воїна”. Він говорить про значення поезії, що як поєднує сили (адже вона звучала “у дні перемог і лих народних”.) Зараз же поезія втратила своє призначення й уже не грає такої ролі, як раніше. Сучасники Лермонтова перестали розуміти “просту й гордий” мову поета. У вірші “Не вір собі” поет бере під сумнів можливість розуміння його людьми, які не бажають знати його страждань, а сам поет не може виразити свої почуття “віршем розміряним і словом крижаним”.

Важливо також для розуміння даної теми вірш “Пророк”. У ньому поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення. Це призначення дуже важко виконати, тому що люди не вірять йому, насміхаються й нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї місії, він вертається в пустелю, де віщає зіркам. І він продовжує свою справу. Вірш відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, що бачить навколо себе лише пороки й злість:

З тих пор як вічний судія

Мені дав всеведенье пророка

В очах людей читаю я

Сторінки злості й пороку

Суспільство часу життя Лермонтова - маса жорстоких, егоїстичних, самозакоханих людей. Лише одиниці були виключеннями. Але життя більшості з них тривали недовго. Лермонтов відчув свій час, писав про втрату поезією свого високого призначення, про приреченість поета на презирство юрби. Лермонтов показував у своїх стихай долю поета, що живе в державі, де придушується особистість і править неуцтво й бездуховність. Значну частину своєї творчості М. Ю. Лермонтов присвятив проблемі взаєморозуміння поета й суспільства. У творчості поета це тема активних і часто навіть ворожих взаємин між творчою особистістю й навколишнім середовищем

Мені здається, що особливо яскраво проблематика цих взаємин виражена у вірші “Пророки”. Потрібно помітити, що цей вірш Лермонтов починає саме з того моменту, на якому зупинився А. С. Пушкіна у своєму “Пророку”: “З тих пор, як вічний судія мені дав всебачення пророка…”

Можна відзначити ідею наступності в цих двох добутках: від соціального оптимізму Пушкіна до абсолютної самітності й трагічності ліричного героя Лермонтова. І якщо Пушкін показує нам процес створення Творцем пророка, те Лермонтов показав нам уже результат діяльності пророка. Життя лермонтовского героя повна страждань і мучень від нерозуміння й невір’я людей: “У мене всі ближні мої кидали скажено камені”. “Шумний град” зустрічає лермонтовского героя глузуваннями “самолюбної” вульгарності, презирством

Розходження трактування пророків Пушкіна й Лермонтова позначилося в самому вигляді. Пушкіна наділяє свого героя надприродними властивостями, Лермонтов же вносить в опис свого героя чисто людських рис, навіть побутові подробиці: він худий, блідий, одягнений у лахміття, він пробирається через місто, чуючи за спиною образливі вигуки:

…Як він похмурий, і худий, і блідий!

Дивитеся, як він наг і бідний,

Як нехтують всі його!

У Пушкіна ми бачимо віру у волю, у суспільство, оптимізм, у Лермонтова ми зауважуємо зовсім інший настрій: тут немає надій і віри. Його вірш глибоко пессимистично.

Тема поета й суспільства з’являється й стає головної й у таких творах Лермонтова, як “Смерть поета” і “Поет”, “Журналіст, читач і письменник” і ін. Так вірш “Смерть поета” стало не тільки тим добутком, що прославило Лермонтова, але й змінило його долю,- за нього поет був засланий на Кавказ. У цьому жагучому вірші, присвяченому смерті Пушкіна, поет таврує тих, “хто жадною юрбою” коштує в трону, хто з’явився щирою причиною загибелі Пушкіна. Саме вони - гонителі таланта, пліткарі, навушники, “волі, генія й слави кати” стали причиною смерті поета

В іншому вірші, названому Лермонтовим “Поет”, ця тема взаємин поетів і юрби, поета й чорни, поета й суспільства розкривається по-іншому. Тут Лермонтов застосовує інший художній прийом, прийом паралелізму образів. Вірш можна розбити на дві частини. У першій частині Лермонтов розповідає нам про кинджал, колись бойовій зброї, а тепер непотрібній золоченій іграшці, що висить на стіні. У другій частині автор порівнює долю кинджала з долею поета. Поет затих, голос його не чутний, колишні подвиги (коли голос його звучав “як дзвін на вежі вічової серед торжеств і лих народних”) забуті, юрба нехтує його. Але на закінчення песимістичний тон міняється на підбадьорюючий:

Прокинешся ль ти знову,

Осміяний пророк,

Иль ніколи на голос мщенья

Із золотих піхов не вирвеш

Свій клинок,

Покритий іржею презренья!

Недарма наприкінці цього вірша знову виникає образ пророка, що є символом цивільної, богом даної поезії. Тема поета й поезії, призначення поета стала однієї зі значних тем у російській літературі. Продовжувачами цієї теми можна вважати Некрасова, Маяковського, Ахматову, Пастернаку й інших поетів сучасності

Збережи - » Взаємини між творчою особистістю й навколишнім середовищем . З'явився готовий твір.

Росія знайшла нового великого поета - Михайла Юрійовича Лермонтова. Знайшла, щоб через чотири роки оплакати його загибель. Початок своєї поетичної діяльності Лермонтов відносить до 1828 року, озиваючись зневажливо: “Коли я почав мазати вірші в 1828 році…”. Традиційно творчий шлях Лермонтова ділять на три періоди. Перший - з 1828 по 1832 рік - час учнівства, пошуку себе: свого голосу, свого миру, усвідомлення свого дарування. Чудово, що цей період як би завершується віршем:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець

Як він гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею

Невипадково це порівняння з Байроном. І поезія, і сама доля великого англійського романтика, яким безумно захоплювався юний Лермонтов, визначають і приналежність до одного літературного напрямку - бунтарському романтизму, і близьке світосприймання. У лермонтовском вірші звучать уже головні мотиви його майбутньої творчості: відчуття свого избранничества, що прирікає поета на скитание, на самітність у світі. Лермонтов описав стан душі й шлях російського поета “епохи безвременья”.

Тема поета й поезії взагалі займає значне місце в лірику Лермонтова. Особливо треба виділити вже згадане мною вірш “Смерть поета”, написане на смерть Пушкіна. Автор гнівно викриває суспільство, що не зуміло вберегти світоча російської поезії. Останні рядки спрямовані проти царських катів, які також винні в загибелі Пушкіна. Головне навіть не в тім, наскільки вдалося Лермонтову зобразити великого російського поета, а в тім, що він зумів осягти вічні проблеми. Адже в “Смерті поета” - трагічна доля не тільки Пушкіна, але й кожного генія з його ранимостью, незрозумілої для інших душею. А поява вбивці й людини, що лише глузував із чужої культури, - наслідок існування будь-якого бездуховного суспільства. А саме в такому суспільстві, що нехтує людські цінності й закони моралі, жив поет:

Ви, жадною юрбою варті в трону,

Волі, Генія й Слави кати!

Таїтеся ви під сению закону,

Перед вами суд і правда - усе мовчи

Міркування про долю поета, про його призначення Лермонтов продовжує у вірші “Поет”. Автор порівнює поета з кинджалом, що втратив своє щире значення й функцію:

У наше століття зніжений чи не так ти, поет,

Своє втратив назначенье,

На злато промінявши ту владу, який світло

Слухав у німому благоговенье?

Лермонтов згадує колишні роки, коли поезія була могутнім знаряддям у вустах умілого “воїна”. Він говорить про значення поезії, що як поєднує сили (адже вона звучала “у дні перемог і лих народних”.) Зараз же поезія втратила своє призначення й уже не грає такої ролі, як раніше. Сучасники Лермонтова перестали розуміти “просту й гордий” мову поета. У вірші “Не вір собі” поет бере під сумнів можливість розуміння його людьми, які не бажають знати його страждань, а сам поет не може виразити свої почуття “віршем розміряним і словом крижаним”.

Важливо також для розуміння даної теми вірш “Пророк”. У ньому поет, наділений божественним дарунком, усвідомлює всю вагу свого призначення. Це призначення дуже важко виконати, тому що люди не вірять йому, насміхаються й нехтують його. Але поет не відмовляється від своєї місії, він вертається в пустелю, де віщає зіркам. І він продовжує свою справу. Вірш відбиває трагічне світовідчування Лермонтова, самотнього, що бачить навколо себе лише пороки й злість:

З тих пор як вічний судія

Мені дав всеведенье пророка

В очах людей читаю я

Сторінки злості й пороку

Суспільство часу життя Лермонтова - маса жорстоких, егоїстичних, самозакоханих людей. Лише одиниці були виключеннями. Але життя більшості з них тривали недовго. Лермонтов відчув свій час, писав про втрату поезією свого високого призначення, про приреченість поета на презирство юрби. Лермонтов показував у своїх стихай долю поета, що живе в державі, де придушується особистість і править неуцтво й бездуховність. Значну частину своєї творчості М. Ю. Лермонтов присвятив проблемі взаєморозуміння поета й суспільства. У творчості поета це тема активних і часто навіть ворожих взаємин між творчою особистістю й навколишнім середовищем

Мені здається, що особливо яскраво проблематика цих взаємин виражена у вірші “Пророки”. Потрібно помітити, що цей вірш Лермонтов починає саме з того моменту, на якому зупинився А. С. Пушкіна у своєму “Пророку”: “З тих пор, як вічний судія мені дав всебачення пророка…”

Можна відзначити ідею наступності в цих двох добутках: від соціального оптимізму Пушкіна до абсолютної самітності й трагічності ліричного героя Лермонтова. І якщо Пушкін показує нам процес створення Творцем пророка, те Лермонтов показав нам уже результат діяльності пророка. Життя лермонтовского героя повна страждань і мучень від нерозуміння й невір’я людей: “У мене всі ближні мої кидали скажено камені”. “Шумний град” зустрічає лермонтовского героя глузуваннями “самолюбної” вульгарності, презирством

Розходження трактування пророків Пушкіна й Лермонтова позначилося в самому вигляді. Пушкіна наділяє свого героя надприродними властивостями, Лермонтов же вносить в опис свого героя чисто людських рис, навіть побутові подробиці: він худий, блідий, одягнений у лахміття, він пробирається через місто, чуючи за спиною образливі вигуки:

…Як він похмурий, і худий, і блідий!

Дивитеся, як він наг і бідний,

Як нехтують всі його!

У Пушкіна ми бачимо віру у волю, у суспільство, оптимізм, у Лермонтова ми зауважуємо зовсім інший настрій: тут немає надій і віри. Його вірш глибоко пессимистично.

Тема поета й суспільства з’являється й стає головної й у таких творах Лермонтова, як “Смерть поета” і “Поет”, “Журналіст, читач і письменник” і ін. Так вірш “Смерть поета” стало не тільки тим добутком, що прославило Лермонтова, але й змінило його долю,- за нього поет був засланий на Кавказ. У цьому жагучому вірші, присвяченому смерті Пушкіна, поет таврує тих, “хто жадною юрбою” коштує в трону, хто з’явився щирою причиною загибелі Пушкіна. Саме вони - гонителі таланта, пліткарі, навушники, “волі, генія й слави кати” стали причиною смерті поета

В іншому вірші, названому Лермонтовим “Поет”, ця тема взаємин поетів і юрби, поета й чорни, поета й суспільства розкривається по-іншому. Тут Лермонтов застосовує інший художній прийом, прийом паралелізму образів. Вірш можна розбити на дві частини. У першій частині Лермонтов розповідає нам про кинджал, колись бойовій зброї, а тепер непотрібній золоченій іграшці, що висить на стіні. У другій частині автор порівнює долю кинджала з долею поета. Поет затих, голос його не чутний, колишні подвиги (коли голос його звучав “як дзвін на вежі вічової серед торжеств і лих народних”) забуті, юрба нехтує його. Але на закінчення песимістичний тон міняється на підбадьорюючий:

Прокинешся ль ти знову,

Осміяний пророк,

Иль ніколи на голос мщенья

Із золотих піхов не вирвеш

Свій клинок,

Покритий іржею презренья!

Недарма наприкінці цього вірша знову виникає образ пророка, що є символом цивільної, богом даної поезії. Тема поета й поезії, призначення поета стала однієї зі значних тем у російській літературі. Продовжувачами цієї теми можна вважати Некрасова, Маяковського, Ахматову, Пастернаку й інших поетів сучасності

Збережи - » Взаємини між творчою особистістю й навколишнім середовищем . З'явився готовий твір.