Вулканами називаються конусоподібні або куполоподібні узвишшя над каналами, трубками вибуху й тріщинами в земній корі, якими викидаються з надр газоподібні продукти, лава, попіл, уламки гірських порід. Вияви вулканізму є одним з найбільш характерних і важливих геологічних процесів, що мають величезне значення в історії розвитку й формування земної кору. Жодна область на Землі - чи континент океанічна западина, складчаста чи область платформа - не сформувалася без участі вулканізму.

Вулкани, як правило, мають форму конуса з кратером на вершині (глибиною від сотень до 1,5 км). Під година вивержень при обваленні вулкана нерідко утвориться кальдера - велика западина глибиною від 1000 м до 16 км.

У Тірренському морі в групі Ліпарських островів є невеликий острів Вулькано. Давні римляни вважали цей острів входом до пекла, а також володінням бога вогню й ковальського ремесла Вулкана. По імені цього острова вогнедишні гори згодом стали називати вулканами

У наша година на земній кулі виявлено понад 4 тис. вулканів. До діючих належати вулкани, що вивергалися або виявляли активність (виділення гарячих газів і води) за останні 3500 років історичного періоду. Їх близько 1000. До потенційно діючих належати вулкани, що вивергалися 3500-13500 років тому. Їх приблизно 1343. До умовно погаслих вулканів відносять ті, що не виявляли активності в голоцені, алі зберегли свої зовнішні форми (віком менше 100 тис. років).

Погаслими вважаються вулкани, істотно перероблені ерозією, на-півзруйновані, що не виявляли активності за останні 100 тис. років.

Якщо піднятися на вершину діючого вулкана під година його спокійного стану, те можна побачити кратер (грецькою - «чаша») - глибоку западину із крутими стінками, сходжу на гігантську чашу. Дно кратера вкрите уламками великого й дрібного каміння, а з тріщин на дні та стінах кратера піднімаються струмені газу та парі. Іноді смороду спокійно виходять з-під каменів і щілин, а іноді бурхливо вириваються зі свистом і шипінням. Кратер наповнюють задушливі гази; піднімаючись догори, смороду утворюють хмарку на вершині вулкана. Місяці й роки вулкан може спокійно куритися, поки не відбудеться виверження. Цій події часто передує землетрус; чується підземний гул, посилюється виділення парі та газів, згущаються хмари над вершиною вулкана

Потім під тиском газів, що вириваються з надр землі, дно кратера вибухає. На тисячі метрів викидаються густі чорні хмари газів і парі води, змішаних з попелом. Одночасно з вибухом із кратера летять шматки розпеченого каміння, утворюючи гігантські снопи іскор. З чорних, густих хмар на землю сиплеться попіл, іноді випадають зливові дощі, утворюючи потоки бруду, що стікає по схилах. Вулкан гуркоче й тремтить, а по жерлу його підніметься розпечена лава. Вона вирує, переливається через край кратера й прямує вогненним потоком схилами вулкана, знищуючи все на своєму шляху

При деяких вулканічних виверженнях лава не виливається.

Виверження вулканів відбувається також на дні морів і океанів. Про це дізнаються мореплавці, коли раптово бачать стовп парі над водою або «кам’яну піну», що плаває на поверхні, - пемзу. Іноді судна наштовхуються на мілини, що зненацька з’явилися, утворені новими вулканами на дні моря. Згодом ці мілини - вивержені маси - розмиваються морськими хвилями й безслідно зникають.

Деякі підвідні вулкани утворюють конуси, що виступають над поверхнею води у вигляді островів.

Сучасні вулкани відомі у всіх геологічних районах Землі. Однак розподілені смороду нерівномірно. Переважлива більшість вулканів розташована в екваторіальній, тропічній і помірній областях. У полярних областях, за Північними й Південним полярними колами, відзначаються надзвичайно рідкі ділянки відносно слабкої вулканічної активності, яка звичайно обмежується виділенням газів.

Спостерігається пряма залежність між кількістю вулканів і тектонічною активністю району: найбільша кількість діючих вулканів у розрахунку на одиницю площі припадає на острівні дуги (Камчатка, Курильські острови, Індонезія) та інші гірські споруди (Південна й Північна Америка). Отут зосереджені також найактивніші вулкани світу, що характеризуються найбільшою частотою виверження. Найменша щільність вулканів характерна для океанів і континентальних платформ; отут смороду зв’язані з рифтовими зонами - вузькими й довгими областями розколів й осідання земної кору ( Східно-Африканська рифтова система, Серединно-Атлантичний хребет).

Вулкани, розташовані на суші, добрі вивчені; для них точно визначені дати попередніх вивержень, відомий характер продуктів, що вилилися. Однак велика частина активних вулканічних проявів, мабуть, відбувається в морях і океанах, що покривають понад двох третин поверхні планети. Вивчення цих вулканів і продуктів їхніх вивержень ускладнене, хоча при потужному виверженні цих продуктів може виявитися так багато, що сформований ними вулканічний конус показується з води, утворюючи новий острів. Так, наприклад, в Атлантичному океані, південніше Ісландії, 14 листопаду 1963 р. рибалки помітили клубочи дмитрика, що піднімаються над поверхнею океану, а також вилітаючі з-під води камені. Через 10 днів на місці виверження вже утворився острів довжиною близько 900 м, шириною до 650 м і висотою до 100 м, що одержавши назву Суртсей. Виверження продовжувалося понад півтора долі й завершилося лише навесні 1965 р., утворивши новий вулканічний острів площею 2,4 км2 і висотою 169 м над рівнем морячи

Геологічні дослідження островів показують, що багато з їх мають вулканічне походження. Так, ланцюжок Гавайських островів - вулканічного походження і є системою конусів висотою 9,0-9,5 км (щодо дна Тихого океану), тобто перевищуює висоту Евереста! Відомий випадок, коли вулкан виріс не з-під води, а з під землі, прямо на очах в очевидців. Сталося це в Мексиці 20 лютого 1943 р.: після багатоденних слабких поштовхів на зораному полі з’явилася тріщина й з неї почалося виділення газів і парі, виверження попелу й вулканічних бомб - згустків лави вигадливої форми, викинутих газами й остиглих у повітрі. Наступні виливи лави призвели до активного росту вулканічного конуса, висота якого в 1946 р. досягла вже 500 м (вулкан Парикутін).

Вулкани - прояв триваючих змін Землі, під корою якої знаходиться розплавлена магма. Земна кора складається з твердих тектонічних плит, що знаходяться в постійному русі. Коли дві плити зіштовхуються, тиск, що виникає при цьому, викликає формування гір; коли дві плити розходяться, розплавлена маса, що називається магмою, піднімається й заповнює щілину. Вулкани утворюються над отворами й тріщинами в земній корі й часто трапляються в місцях зіткнення двох тектонічних плит, як на суші, так і на морі. Звичайно їх підрозділяють на діючі, заснулі й погаслі.

Існує кілька типів вулканів, алі найбільш відомий з їх - конусний. У ньому магма випливає з жерла й, застигаючи, формує конічну форму з кратером на вершині. При наступному виверженні новий куля попелу й лави лягає поверх старого, і вулкан таким чином росту

На сьогодні на земній кулі є понад 600 діючих вулканів. Основна маса їх зосереджена по периферії так званого Тихоокеанського кільця, що включає західні узбережжя Північної й Південної Америки, Алеутську й Курильську острівні дуги, Японію, Гавайські, Філіппінські й Зондські острови.

Усі діючі вулкани можна розділити за характером їхніх вивержень на кілька основних типів.

Найспокійнішими виверженнями відрізняються вулкани гавай-ського типу, найкраще вивчені на гавайських островах. Магма цих вулканів, нагріта до високої температури, дуже рідка, багата на залізо й магній та бідна на кремнекислоту та гази.

Вулкани цього типу породжують величезні лавові потоки, що швидко розтікаються на великі площі. Перші опису вулканів такого типу відносяться до вулканів Ісландії (вулкан Крабла на півночі острови).

Pages: 1 2 3