Вулиця, на якій я живу

Правда це чи ні, але говорять, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони або просто звичаї, які існують або навіть у які брав участь на вулиці, назавжди залишаються у твоєму серці й ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко й дуже складно пояснювати. Спробую пояснити те, що легше. Є вулиці авторитетні, є давні або нові, є центральні або периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус або маршрутка. Це все впливає на нас, але яким образом – це навряд чи вийде пояснювати. А чи треба? Нехай усе залишиться такий собі романтичною таємницею в наших душах. Я народився й виріс на вулиці Бойової. Напевно, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Алексеевка. Я живу в частці секторі. Вся наша вулиця – це суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки й місцями хатинки.

Взагалі, вся Алексеевка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут проходили численні бойові дії. Поруч перебувало, як говорять старі бабусі, навіть німецький цвинтар. Відразу після війни район почав заселятися й назви придумувалися дуже прості: Армійська, Штурмова, Піхотна, Артилерійська, Бойова. Моя вулиця дуже гарна. Це я говорю не тільки тому, що вона моя, а й тому, що це насправді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній цвітуть каштани, на іншій – яблуні. А на нашої – абрикоси.

Якби вулиці називали пізніше, те назви Абрикосова їй би не уникнути. Протягом всієї вулиці ростуть абрикоси. Чи ледве не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, всі навколо здається білим, начебто це рай. Також наша вулиця має сквер – і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, зливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тім, що там часто збираються жителі вулиці. Для мене він частка тої території, де пройшло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з родителями, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. Це були часи, коли я був самою щасливою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов’язків, ми все – діти – робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то й уночі. Жмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких уже не пам’ятаю, – це все залучало нас, роблячи щасливими.

Трохи згодом став зауважувати дорослих. Вони теж збиралися на вулиці! Не тільки ми, діти. У них теж були свої традиції. Наприклад, щороку вони виходять у сквер і на свято варять кулеш. В обов’язку кожного входить забрати свою частину території від опалого листя. А ми забирали колись своє футбольне поле. Цікаву історію розповідають про це поле. На галявині росли в різних кінцях два дерева. І коли народився мій сусід, його дідусь посадив ще два дерева таким чином, щоб утворилися футбольні ворота. Коли ми підросли, то там завжди проводилися всі футбольні матчі. Так за що я люблю свою вулицю? По ній не їздять тролейбуси й трамваї, дуже рідко з’являються машини, навесні вона цвіте пелюстками дерев, тут живуть мої сусіди й знайомі, я тут народився. Але це все не головне.

Найважливіше – тут пройшло моє дитинство. Тут я робив свої перші кроки, уперше плакав, посміхався, радувався, почував себе щасливим. На кожній ділянці цієї вулиці залишилися мої сліди, це історія мого життя, за якого стежила моя вулиця. Вулиця не в значенні «безпритульність», а в значенні «тітка з добрими очами». Вона присвятила мені своє життя, моєму вихованню, адже завдяки їй, я є таким, яким є

Збережи - » Вулиця, на якій я живу . З'явився готовий твір.

Вулиця, на якій я живу





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.