Всі три нині діючі програми знайомлять нас із життєвим і творчим шляхом В. Винниченко, новеліста, романіста, драматурга, кіносценариста, суспільного й політичного діяча. Зокрема програма, запропонована Київським університетом, починає це знайомство у восьмому класі. Ми будемо посилатися на дослідження Г. Косткжа, відомого українського літературознавця зі США - «Володимир Винниченко і його епоха. Дослідження, критика, полеміка» (Нью-Йорк, 1980), а також на исследрвание Ю. Тищенко «Хто такий В. Винниченко. Біографічний нарис» (Київ, 1917).

Народився Володимир Винниченко 27 липня 1880 року в Херсонській губернії Елисаветградского повіту (тепер Кіровоградська обл.). Батько, Кирило Васильович, безземельний селянин, був найманцем при економії поміщика Бодиско. Мати, Євдокія Павленко, від першого шлюбу вже мала трьох дітей - Андрія, Василя, Марію. Маленький В. Винниченко з’явився на світло й ріс на півдні України. У той час це місце було зіткненням двох стихій - молодої індустрії, могутньої цивілізації й гарячого козацького духу, що витав над безмежними просторами. Хлопчика оточував строкатий мир, і враження дитинства виявилися настільки сильними, що пізніше він так напише: «Ви уявите собі: я народився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що це значить «у степах»?

• …Там люди, наприклад, їздять волами. Запряжуть у широкий віз пари волів, покладуться на Бога і їдуть. Воли собі ступають, земля ходить навколо сонця, планети створюють свій шлях, а чоловік лежить на возі і їде. Небагато засне, небагато підкусить, пройдеться з батіжком, почекає волів, крикне задумливо «гей!» і знову собі поважно піде вперед…Я виріс у тих степах, з тими волами…Вечорами я слухав, як співали журавлі біля колодязів у ярах, а вдень ширина степів навівала тугу безкрайню. У тих теплих степах виробилася кров моя й душу моя» (оповідання «Зина»).

Напевно, з тих безкрайніх степових обріїв черпав В. Винниченко велич духу й силу таланта. Із семи років він учився в народній (сільської) школі. Розумному, допитливому, цікавому від природи хлопчикові навчання давалося легко й успішно. Згодом сім’я переїжджає в Елисаветград. Батько працює теслею на будівництві, а старший брат Андрій - працівником-складачем у друкарні. Владимир надходить в Елисаветградскую гімназію, де вчиться на засоби брата. Але закінчити навчання хлопчикові не судилося. Одні біографи затверджують, що через матеріальні проблеми, а інші схильні до думки, що його виключили з гімназії. Непокірливий, але чесний і відвертий «мужицький син» давав відсіч «шляхетним» дітям, міг постояти за себе й більше слабких товаришів, принципово говорив українською мовою. У сьомому класі він організував з товаришами кружок, метою якого була боротьба за права людини. Начальство гімназії вирішило позбутися від учня. Уже тоді, під впливом «Кобзаря» Шевченко, юнак пробує сили в красному письменстві. Пише поезії, оповідання, поеми, сатиру, але з тих спроб не збереглося нічого, крім досить слабенької поеми «Повія». Сімнадцятилітній юнак відправляється в мандри по Україні. Пробує прожити самостійно, заробляючи на шматок хліба наймитованием у поміщицьких экономиях, працює на заводі, залізниці й разом з тим займається самоосвітою, готуючись до одержання атестата зрілості

Мандри й скитания стали теперішньою школою для молодого Винниченко, вони дали таке знання життя, що не дало б жодна гімназія. Здавши екстерном у Златопольской гімназії (нині Кіровоградська область) іспити, Винниченко в 1900 році (за деяким даними в 1901 році) надходить на «правовий» (юридичний) факультет Київського університету. Наступає нова ера в житті майбутнього письменника. Молодість, сила, енергія, певний життєвий досвід не дозволяють студентові бути осторонь від тих подій, які бурхливо несе XX сторіччя. Він вступає в українську студентську громаду, стає членом місцевої організації Революційної української партії (РУП), веде активну пропаганду, пише численні брошури, прокламації, листівки. 4 лютого 1902 року В. Винниченко вперше заарештовують. Незабаром випускають із в’язниці, але розплата - виключення з університету без права вступу, заборона проживати в Києві. У цьому ж році з’являється на сторінках журналу «Київська старовина» оповідання «Сила й краса». Шалений вир подій різко змінює життя Винниченко: репетиторство, а насправді - підпільна діяльність на Полтавщині, солдатчина й знову агітаційна робота, втеча з війська, еміграція в Галичину, співробітництво в офіційних органах РУП, у газетах «Робота» і «Селянин», нелегальні переходи границі із забороненою літературою, новий арешт і вже півторарічний висновок у камері-одинаку Лукьяновской в’язниці. Тут бунтарська натура В. Винниченко намагається знайти вихід (імітує божевільного, грає сцену самогубства, що ледь не закінчилася трагедією). Єдина розрада - дозвіл писати. У страшних стінах київської в’язниці народжується повість «Голота», що згодом одержить високу оцінку Лесі Українки. Далі Винниченко чекає «дисциплінарний батальйон». Служба у війську дала матеріал для ряду оповідань: « Солдатики!», «Боротьба», «Мнимий пан». Знову втеча за кордон, а в 1905 році повернення й під чужим паспортом мандрів селами півдня й заходу України, робочими селищами Катеринославщини, Київщини. Все це час письменник не забуває про своє покликання. Він знову в оточенні робочо-селянського середовища, а це його духовна батьківщина, мир, заради якого він жив

Життя дало грандіозний матеріал тим, розмаїтість ситуацій, конфліктів, жива мова оповідань, новел, повістей, які подібно вулканічній лаві виривалися з-під пера майстра слова. Одночасно В. Винниченко домагається дозволу й успішно здає випускні іспити в університеті. У роки реакції, переслідувань, арештів письменник знову виявляється в Лукьяновской в’язниці. Протягом восьми місяців висновку багато пише, вивчає англійська мова. Його друг Е. Чикаленко домагається (за 500 золотих карбованців), щоб В. Винниченко випустили на поруки. Колишній в’язень має можливість утекти за кордон. Ця еміграція триває аж до 1914 року. Художник живе в Галичині, Австрії, Швейцарії, Німеччині, Італії. Італія дарує йому зустріну з майбутньою дружиною, вірним іншому, помічником і однодумцем - Розалією Яківною Лифшиц. Війна 1914 року застала письменника на Україні. В 1914 - 1917 роках Винниченко був змушений проживати нелегально те на Україні, то в Москві. Співробітничає з московською газетою «Українське життя» (1912-1917). При його особистій участі ґрунтується в Києві видавництво «Дзенькіт», а згодом - журнал «Дзенькіт» (1913-1914). Це був період великої творчої активності художника. Він пише романи «Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Рафаеля», «Хочу!», «Божки», «Чесність із собою», «Рівновага». Пробує свої сили й у драматургії. У творчій спадщині художника не дилетантські п’єси, а драми, які йшли на сценах українських, росіян, західноєвропейських театрів: «Щабля життя», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Мементо», «Чужі люди», «Брехня», «Гріх», «Закон», «Співочі суспільства», «Панна Примара», «Чорна Пантера й Білий Ведмідь» і ін. Революція 1917 року. В. Винниченко разом з М. Грушевським очолює уряд Української Народної Республіки. Він стає заступником голови Центральної Ради й главою його генерального секретаріату - автономного уряду України, аз 1918 по 1919 роки очолює Директорію. 11 лютого 1919 року Винниченко виходить із уряду і їде за кордон. В 1920 році намагається вести переговори з керівництвом більшовиків (колись подібна ситуація була при переговорах з Тимчасовим урядом), відстоюючи федеративний сполучник України з Росією без будь-яких підпорядкувань першої другий. Переговори зазнають поразки. А сам В. Винниченко виявляється в дуже скрутному стані. Цей період життя найбільше облюбували біографи, але й дотепер ще немає відвертого й об’єктивного дослідження. Більшовизм 20-х років був глухим до національних проблем

Pages: 1 2