“Вишневий сад” - останній добуток А. П. Чехова. Письменник був невигойно хворий, коли писав цю п’єсу. Він усвідомлював, що незабаром піде з життя, і, напевно, тому вся п’єса наповнена якимось тихим смутком і ніжністю. Це прощання великого письменника з усім, що йому було дорого: з народом, з Росією, доля якої хвилювала його до останньої мінути. Напевно, у такий момент людин думає про усім: про минуле - згадує все найважливіше й підводить підсумки, - а також про сьогодення й майбутнє тих, кого він залишає на цій землі. У п’єсі “Вишневий сад” начебто відбулася зустріч минулого, сьогодення й майбутнього

Створюється враження, що герої п’єси належать трьом різним епохам: одні живуть учорашнім днем і поглинені спогадами про давно минулі часи, інші зайняті сиюминутными справами й стремяться витягти користь із усього, що мають на даний момент, а треті обертають свої погляди далеко вперед, не беручи до уваги реальні події. Таким чином, минуле, сьогодення й майбутнє не зливаються в одне ціле: вони існують по відрядності й з’ясовують між собою відносини. Яскравими представниками минулого є Гаїв і Раневская.

Чехов віддає данину освіченості й витонченості російського дворянства. І Гаїв, і Раневская вміють цінувати красу. Вони знаходять самі поетичні слова для вираження своїх почуттів стосовно всього, що їх оточує, - будь те старий будинок, улюблений сад, словом усе, що їм дорого з дитинства. Навіть до шафи вони звертаються, як до старого друга: “Дорогою, вельмишановна шафа! Привітаю твоє існування, що от уже більше ста років було спрямовано до світлих ідеалів добра й справедливості…

” Раневская, виявившись будинку після п’ятирічної розлуки, готова цілувати кожну річ, що нагадує їй про дитинство і юність. Будинок для неї - це жива людина, свідок всіх її радостей і сумів. У Раневской зовсім особливе відношення до саду - він начебто персоніфікує все найкращий і світле, що було в її житті, є частиною її душі. Дивлячись на сад у вікно, вона викликує: “Об моє дитинство, чистота моя! У цієї детской я спала, дивилася звідси на сад, щастя просипалося разом із мною щоранку, і тоді він був точно таким, ніщо не змінилося”.

Життя Раневской була не з легенів: вона рано втратила чоловіка, а незабаром після цей вигин її семирічний син. Людина, з яким вона спробувала зв’язати життя, виявився невартим - змінював їй і тринькав її гроші. Але повернутися додому для неї однаково що припасти до живлющого джерела: вона знову почуває себе молодий і щасливої. Весь біль, що накипів у її душі, і радість зустрічі виражаються в її звертанні до саду: “Об сад мій! Після темної непогожої осені й холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели не покинули тебе…

” Сад для Раневской тісно пов’язаний з образом покійної матері - вона прямо бачить, як мати в білому платті йде по саду. Ні Гаїв, ні Раневская не можуть допустити, щоб їхня садиба була здана дачникам в оренду. Вони саму цю думку вважають вульгарної, але при цьому не бажають дивитися в особу реальності: наближається день аукціону, і маєток буде продано з молотка. Гаїв проявляє повну інфантильність у цьому питанні (ремарка “Кладе в рот льодяник” начебто підтверджує це): “Відсотки ми заплатимо, я переконаний…

” Звідки в нього така переконаність? На кого він розраховує? Явно не на себе. Не маючи на те ніяких підстав, він клянеться Варі: “Честю моєї клянуся, чим хочеш, клянуся, маєток не буде продано! … Щастям моїм клянуся!

От тобі моя рука, назви мене тоді поганою, безчесною людиною, якщо я допущу до аукціону! Всією істотою моїм клянуся!” Гарні, але порожні слова. Інша справа - Лопахин.

Ця людина на вітер слів не кидає. Він щиро намагається розтлумачити Раневской і Гаеву, що є реальний вихід з положення, що створилося: “Щодня я говорю все те саме. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це тепер же, скоріше, - аукціон на носі! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, так грошей вам дадуть скільки завгодно, і ви тоді врятовані”.

З таким закликом “сьогодення” звертається до “минулого”, але “минуле” не внемлет. “Остаточно вирішити” - це непосильне завдання для людей такого складу. Їм простіше перебувати у світі ілюзій

Зате Лопахин часу даром не втрачає. Він просто купує цей маєток і радіє в присутності нещасної й знедоленої Раневской. Покупка маєтку для нього має особливе значення: “Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть у кухню”. Це - гордість плебея, що “утер ніс” аристократам. Йому тільки жаль, що батько й дід не бачать його торжества

Знаючи, що значив вишневий сад у житті Раневской, він буквально танцює на її костях: “Агов, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходите все дивитися, як Єрмолай Лопахин вистачить сокирою по вишневому саду, як упадуть на землю дерева!” І відразу співчуває ридаючої Раневской: “ПРО, скоріше б все це пройшло, скоріше б змінилося як-небудь наше нескладне, нещасливе життя”. Але це - хвилинна слабість, адже він переживає свою зоряну годину. Лопахин - людина сьогодення, хазяїн життя, але от за ним чи майбутнє? Може бути, людина майбутнього - Петя Трофимов?

Він - правдолюб (“Не треба обманювати себе, треба хоч раз у житті глянути правді прямо в очі”). Його не цікавить власна зовнішність (“Я не бажаю бути красенем”). Любов він, видимо, уважає пережитком минулого (“Ми вище любові”). Все матеріальне його теж не залучає

Він готовий зруйнувати й минуле, і сьогодення “до основанья, а потім…” А що потім? Хіба можна виростити сад, не вміючи цінувати красу? Петя робить враження людини несерйозного й поверхневого. Чехова, видимо, копіювання заборонене © 2005 зовсім не радує перспектива такого майбутнього для Росії

Інші герої п’єси теж є представниками трьох різних епох. Наприклад, старий слуга Фірс весь із минулого. Всі його ідеали пов’язані з далекими часами. Реформу 1861 року він уважає початком всіх лих. Йому не потрібна “воля”, оскільки все його життя присвячене господам

Фірс - дуже цільна натура, він - єдиний герой п’єси, наділений такою якістю, як відданість. Лакей Яша те саме що Лопахину - не менш заповзятливий, але ще більш бездушна людина. Як знати, може, і він незабаром стане хазяїном життя?

Прочитана остання сторінка п’єси, але немає відповіді на питання: “Так з ким же письменник зв’язує свої надії на нове життя?” З’являється відчуття якоїсь розгубленості й тривоги: хто буде вирішувати долю Росії? Кому під силу врятувати красу?