Вишневий сад - останній твір А. П. Чехова. Письменник був невиліковно хворий, коли писав цю п’єсу. Він усвідомлював, що скоро піде з життя, і, напевно, тому вся п’єса наповнена якоюсь тихим смутком і ніжністю. Це прощання великого письменника з усім, що йому було дорого: з народом, з Росією, доля якої хвилювала його до останньої хвилини. Напевно, в такий момент людина думає про все: про минуле - згадує все найважливіше і підводить підсумки, - а також про сьогодення і майбутнє тих, кого він залишає на цій землі. У п’єсі Вишневий сад начебто відбулася зустріч минулого, сьогодення і майбутнього. Створюється враження, що герої п’єси належать трьом різним епохам: одні живуть вчорашнім днем і поглинені спогадами про давно минулі часи, інші зайняті сьогохвилинними справами і прагнуть отримати користь з усього, що мають на даний момент, а треті звертають свої погляди далеко вперед, не беручи до уваги реальні події.

Таким чином, минуле, сьогодення і майбутнє не зливаються в одне ціле: вони існують по сдельності і з’ясовують між собою стосунки.

Яскравими представниками минулого є Гаєв і Раневська. Чехов віддає данину освіченості й витонченості російського дворянства. І Гаєв, і Раневська вміють цінувати красу. Вони знаходять самі поетичні слова для вираження своїх почуттів по відношенню до всього, що їх оточує, - будь то старий будинок, улюблений сад, словом все, що їм дорого

з дитинства. Навіть до шафи вони звертаються, як до старого друга: Дорогий, вельмишановний шафу! Вітаю твоє існування, яке ось вже більше ста років було спрямовано до світлих ідеалів добра і справедливості …

Раневська, опинившись вдома після п’ятирічної розлуки, готова цілувати кожну річ, що нагадує їй про дитинство і юність. Будинок для неї - це жива людина, свідок всіх її радощів і печалей. У Раневської абсолютно особливе ставлення до саду - він ніби уособлює все найкраще і світле, що було в її житті, є частиною її душі. Дивлячись на сад у вікно, вона вигукує: Про моє дитинство, чистота моя! У цій дитячої я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною кожен ранок, і тоді він був точно таким, ніщо не змінилося . Життя Раневської була не з легких: вона рано втратила чоловіка, а незабаром після цього загинув її семирічний син. Людина, з яким вона спробувала пов’язати життя, виявився негідним - зраджував її і розтринькував її гроші. Але повернутися додому для неї все одно що припасти до життєдайного джерела: вона знову відчуває себе молодою і щасливою. Вся біль, накипілі в її душі, і радість зустрічі виражаються в її зверненні до саду: Про сад мій! Після темної похмурої осені та холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели не залишили тебе …

Сад для Раневської тісно пов’язаний з образом покійної матері - вона прямо бачить, як мати в білій сукні йде по саду.

Ні Гаєв, Раневська не можуть допустити, щоб їхня садиба була здана дачникам в оренду. Вони саму цю думку вважають вульгарної, але при цьому не бажають дивитися в обличчя реальності: наближається день аукціону, і маєток буде продано з молотка. Гаєв проявляє повну інфантильність в цьому питанні (ремарка Кладе в рот льодяник начебто підтверджує це): Відсотки ми заплатимо, я переконаний … Звідки в нього така переконаність? На кого він розраховує? Явно не на себе. Не маючи на те жодних підстав, він клянеться Варі: Честю моєю клянуся, чим хочеш, клянуся, маєток не буде продано! … Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудна, безчесним людиною, якщо я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь! Красиві, але порожні слова. Інша справа - Лопахін. Ця людина на вітер слів не кидає. Він щиро намагається розтлумачити Раневської і Гаеву, що є реальний вихід із ситуації: Кожен день я кажу все одне і те ж. І вишневий сад, і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це тепер же, скоріше, - аукціон на носі! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, так грошей вам дадуть скільки завгодно, і ви тоді врятовані .

З таким закликом справжнє звертається до минулому, але минуле не прислуховується. Остаточно вирішити - це непосильне завдання для людей такого складу. Їм простіше перебувати у світі ілюзій. Зате Лопахін часу дарма не втрачає. Він просто купує цей маєток і радіє в присутності нещасної і знедоленої Раневської. Купівля маєтки для нього має особливе значення: Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть у кухню. Це - гордість плебея, який втер носа аристократам. Йому лише шкода, що батько і дід не бачать його торжества. Знаючи, що означав вишневий сад в житті Раневської, він буквально танцює на її кістках: Ей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін вистачить сокирою по вишневому саду, як впадуть на землю дерева! І тут же співчуває ридаючої Раневської: О, швидше б усе це минуло, швидше б змінилася як-небудь наша нескладна, нещаслива життя . Але це - хвилинна слабкість, бо він переживає свій зоряний час. Лопахін - людина сьогодення, господар життя, але ось за ним чи майбутнє?

Може бути, людина майбутнього - Петя Трофімов? Він - правдолюб (Не треба обманювати себе, треба хоч раз в житті поглянути правді в очі). Його не цікавить власна зовнішність (Я не бажаю бути красенем). Любов він, мабуть, вважає пережитком минулого (Ми вище любові). Все матеріальне його теж не приваблює. Він готовий зруйнувати і минуле, і сьогодення до основанья, а затем … А що потім? Хіба можна виростити сад, не вміючи цінувати красу? Петя справляє враження людини несерйозного і поверхневого. Чехова, мабуть, зовсім не радує перспектива такого майбутнього для Росії.

Інші герої п’єси теж є представниками трьох різних епох. Наприклад, старий слуга Фірс весь з минулого. Всі його ідеали пов’язані з далекими часами. Реформу 1861 року він вважає початком усіх бід. Йому не потрібна воля, оскільки вся його життя присвячене панам. Фірс - дуже цілісна натура, він - єдиний герой п’єси, наділений такою якістю, як відданість.

Лакей Яша те саме Лопахину - не менш підприємливий, але ще більш бездушна людина. Як знати, може, і він скоро стане господарем життя?

Прочитана остання сторінка п’єси, але немає відповіді на питання: Так з ким же письменник пов’язує свої надії на нове життя? З’являється відчуття якоїсь розгубленості і тривоги: хто буде вирішувати долю Росії? Кому під силу врятувати красу?