З великою силою виразив Харди в останніх романах декадентське подання про людину як про бранця долі, приреченій на одні лише страждань і смерть, і однак він ніколи не відступав від реалістичного зображення дійсності. Саме тому, що він був ще й художник-реаліст, він зумів показати щирі суспільні причини такого положення речей, показати на прикладі долі людей з народу, оголити той економічний і ідейний прес, що давить і спотворює життя його героїв

На різку критику викторианской дійсності у двох його останніх романах англійська буржуазія відповіла жорстоким цькуванням письменника. Продовжувати писати в тім же дусі значило б піти на відкритий і повний розрив із суспільством. Харди не почував у собі досить сил для подібного кроку. Але й піти на компроміс, зм’якшувати й підсолоджувати по смаку буржуа те, що випливало говорити різко, він не захотів, воліючи не говорити зовсім. Він не залишив літературу, але після «Джуда» за двадцять років не написав жодного роману. Йому залишалася поезія

У віршах ще повніше, ніж у прозі, Харди розкривається як проникливий лірик, що дивно почуває природу. Він гаряче любить життя, дорожить кожним її проявом, трепетом такого близького йому, великого й багатобарвного миру, - ця жадібна й радісна любов сильна й тоді, коли її затуманює свідомість самітності, трагічності людської долі, думка про смерть. Так звучить, наприклад, вірш «Після мене»:

.. .Побачивши, як яструб великий, з тінями вечірніми схожий, Над темною горою покруживши, обережний і сміливий, Сідає в терник густий, бути може, згадає перехожий: «На це й він не раз, любуючись, дивився». (Переклад М. Зенкевича)

Але й у поезії Харди не тільки лірик. Він пише ряд антиклерикальних і антимілітаристських віршів, характерний чотиривірш «Різдво 1924 року» про «мир, що оспівують, на землі» і за тисячу дев’ятсот років що вимолили… новий смертоносний газ для війни, пише таку просту, сумно-іронічну пісеньку солдата про «Людину, який він убив»:

Коли б зустрів я Такого хлопчика, Ми сіли б поруч, як друзі, За столик кабачка. У сраженье, як солдат, Його я зустрів И, випустивши в нього заряд, Ухлопал наповал. Напевно, важко Він без роботи жив, Як я, продавши барахло, У солдати надійшов. Так, така війна! Тих убиваємо ми, Кому б піднесли вина Иль дали б у борг. (Переклад М. Зенкевича)

Головне у творчості Харди, зрозуміло, проза, а самі значні його добутки-останні романи залишаються в числі кращих пам’ятників реалістичної літератури кінця XIX століття

Сила й повнота в зображенні простих людей, пластичність і цілісність позитивних образів, свіжість і багатство фарб, відсутність схеми вигідно відрізняють Томаса Харди й від його безпосередніх попередників (Джордж елиот і інші викторианци) і від тих, хто в англійській літературі прийшов йому на зміну (Ґолсуорсі, Уеллс, Шоу, не говорячи вже про натуралістів і декадентів). Саме першим зіткненням добросердих викторианских ілюзій з волаючими протиріччями, що оголилися наприкінці століття, життя - зіткненням, як би сприйнятим через серце й розум останніх аборигенів патріархального англійського села,- і створене неповторна своєрідність трагічного генія Харди.