Серед поетів минулого сторіччя Б. Пастернак виділяється досить рідко-стным властивістю - даром воістину невичерпної радості, що після всіх розчарувань і втрат не тьмяніє, а, навпаки, стає глибше й чистіше. « З-Три випадкові риси, і ти побачиш: мир прекрасний», сказав один раз А. Блок. Пастернак, навпроти, приймає мир з усіма його «випадковими рисами». Ис-Точник його радості - вдячна любов до самого життя; він приймає майбутнє не тому, що воно нібито «світле», а тому, що це майбутнє. Така любов до всього живого лежить в основі художнього реалізму поета. По думці Пас-Тернака, оригінальність художнього образа складається не в його відмінності від про-разов інших художників, а в його відповідності дійсності

Однак мир представляється поетові вічною загадкою. Не в цьому чи секрет загадковості пастер-наковской поезії? Взагалі вірші Б. Пастернаку не так прості для сприйняття. Звернемося в цьому зв’язку до його вірша з незвичайною назвою «Про ці вірші».

Даний вірш увійшло в третю книгу поета «Сестра моя - життя», що поклало початок поетичній славі Б. Пастернаку. Написані в 1917 році, вірші, що склали цю книгу, були опубліковані із запізненням у кілька років, в 1922 році. У книзі «Сестра моя - життя», що створювалося в передреволюційне літо, практично немає прийме грізної реальності. Історія не зображується ран-їм Пастернаком, а проживається їм, входить у нього, переробляється його созна-нием і втілюється в музичних зламах його ритмів, у грі поетичних ас-социаций.

Головні з них - переклику з Лермонтовим, якому книга посвя-щена. Читаючи вірш «Про ці вірші», погоджуєшся з думкою, що для Пастернаку немає дріб’язків, у нього крупно те, що дрібно. Художній мир сти-хотворения начебто розсипається на деталі, і в той же час із цих же деталей на наших очах збирається в єдине ціле

Краса миру, у розумінні Пастер-Нака, у його самоцінності, а не в співвіднесеності його з людиною. А тому окру-жающий мир у нього одушевлений сам по собі, а не з волі ліричного героя. У цьому зв’язку варто звернути увагу на вірші, що зустрічаються в тексті, специфічні уособлення: «задекламує горище», «галчам гляне Пик-Дество», « щорозгулявся денек». По суті, тут навколишній світ стає діючою особою, а не предметом опису. Така невыделенность ліричного героя створюється й з усі права захищені 2001-2005 допомогою звукової організації вірша

Звуковий лад стає образним висловом єдності зовнішнього миру й ліричного героя: На тротуарах стовчу Зі склом і сонцем навпіл Узимку відкрию стелі И дам читати сирим кутам. Звукова подібність слів народжує подання про взаємозв’язок різних сто-рон буття. Протягом майже всього поетичного тексту не можна не почути алітерацію на звуки «т» і «з». Видимо, це відчуття ліричним героєм своєї єдності із зовнішнім мі-ром надає всьому віршу енергію життєствердження. Ритм поетичного мовлення відзначається в цьому зв’язку особливою динамічністю Цьому багато в чому способст-вует використання поетом дієслів переважно доконаного виду: « ис-користі», «відкрию», «задекламує», «прянет», «згадаю», «побачу», «гляне», «відкриє»… Сприяє динаміці мовлення й обраний автором віршований розмір ямб, що, до речі, Пастернак використовує в більшості своїх стихо-створінь

Настрою життєствердження співзвучна й разговорность інтонації, що створюється, насамперед, на лексичному рівні: «раптово згадаю», « гля-ні», «мені й милої невтямки», «крізь фортку крикну», «стежинку до дверей прото-рил»… Взагалі автор максимально зближає поетичне мовлення з мовленням повсякденне-ний; але робить це так, що в щоденності починає проступати вічність. Слід зазначити, що вічність і час постійно присутні у віршах Пастернаку, що повідомляє поетичний текст ще й філософський зміст. У зв’язку із цим варто згадати й часто цитируемые рядка вірша: У кашне, долонею затуляючись, Крізь фортку крикну дітворі: Яке, милі, у нас Тысячелетье надворі? На підставі цих рядків Пастернаку часто обвинувачували у відірваності від життя. Однак, здається, тут явно відчутний подих тої ж вічності: про це говорять і звертання до дітей - символу вічного відновлення життя - і использо-вание слова «тысячелетье».

Тому що не відчуває внутрішніх границь лириче-ский герой може запросто «курити» з Байроном і «пити» з Эдгаром По. Взагалі це розширення часу й простору підкреслюється й синтаксисом стихотво-рения. Якщо в перших трьох строфах поет використовує короткі речення, то так-леї кожне речення - це ціла строфа. Згадування Лермонтова надає поетичному миру ще більшу всеох-ватность. А щиросердечний розмах ліричного героя так співзвучний лермонтовскому: «Я любив всі обольщенья світла…

». Анафорически ж починаються близькі до фінального рядка підкреслюють ту ж безмежність часу й затверджують небувалу повноту людського життя: Я життя, як Лермонтова тремтіння, Як губи у вермут занурював