Катя - кохана Мити («миле, гарненьке личко, невелика фігурка, свіжість, молодість, де жіночність ще мішалася з дитячістю»). Звичайний для Буніна жіночий образ: з дитячою довірливістю сусідять ознаки якоїсь таємної порочної досвідченості (порівн. Олю Мещерскую з оповідання «Легкий подих»). К. учиться в приватній театральній школі, ходить у студію Художнього театру, живе з мамою, «завжди курящої, завжди нарум’яненою дамою з малиновими волоссями», що давно вже залишило чоловіка. На відміну від Мити, К. не поглинена любов’ю цілком, не випадково Рильке помітив, що з такий К. Митя однаково жити не смог би - вона занадто занурена в театральну (читай, фальшиву) середовище. Її захопленню потурає директор школи, «самовдоволений актор з безпристрасними й сумними очами», що щоліта відправлялося на відпочинок із черговий спокушеної їм ученицею

. «Постом з К. почав займатися директор», - указує Бунін. Як і в оповіданнях «Чистий понеділок», «Пароплав «Саратов», найважливіші події в житті героїв співвідносяться згодом Великого Поста. Саме в шостий тиждень Великого Поста, останню перед Жагучий, К. здає іспит директорові. На іспиті вона одягнена в усі біле, немов наречена, що підкреслює двозначність ситуації

Навесні ж з К. відбуваються важливі зміни - вона перетворюється в «молоденьку світську даму, всі кудись поспішає». Побачення з Митей усе скорочуються, і останній сплеск почуттів К. збігається з його від’їздом у село. Всупереч угоді, К. пише Мите всього два листи, причому в другому зізнається, що змінила йому з директором: «Я дурна, я бридка, зіпсована але я безумно люблю мистецтво! я їду - ви знаєте, з ким…» Цей лист і стає останньою краплею - Митя зважується на самогубство. Зв’язок з Аленкой лише підсилює його розпач (3. Гиппиус уважала, що цього епізоду насправді «не могло бути»).

Митя (Митрий Палыч) - студент, головний герой повести. Перебуває в перехідному віці, коли чоловічий початок переплітається із ще не що повністю отслоились дитячим. М. «худої, нескладний» (дівки в селі/прозвали його «хортицям»), що робить усе із хлоп’ячою Незручністю. У нього великий рот, чорні тверді волосся, -/«він був з тої породи людей із чорними, як би постійно розширеними очами, у яких майже не ростуть навіть у зрілі роки ні вуси, ні борода…» (кохана М., Катя, називає його ока «візантійськими»).

Оповідання про життя й смерть М. охоплює період ледве більше напівроку: починаючи із грудня, коли він познайомився з Катею, і до середини літа (кінця червня - початку липня), коли він кінчає із собою. Про минуле М. ми довідаємося з його власних уривчастих спогадів, так чи інакше пов’язаних з головними темами повести - темою всеохоплюючої любові й темою смерті

Любов захопила М. «ще в дитинстві» як щось «невимовне людською мовою», коли один раз у саду, поруч із молодою жінкою (імовірно, нянькою) «щось гарячою хвилею взыграло в ньому», і потім у різних обличчях: сусідка-гімназистка, «гострі радості й прикрості раптової закоханості на гімназичних балах». Рік назад, коли М. занедужав у селі, - весна стала «його першою теперішньою любов’ю». Заглибленість у березневу природу «насиченого вологою жнив і чорної ріллі» і подібні прояви «безпредметній, безтілесній любові» супроводжували М. до грудня першої студентської зими, коли він зустрівся з Катею й майже відразу ж закохався внее.

Пора божевільного захоплюючого щастя триває до дев’ятого березня («останнього щасливого дня»), коли Катя заговорює про «ціну» її відповідної любові: «Я однаково навіть заради тебе не відмовлюся від мистецтва», тобто від театральної кар’єри, що повинна початися після закінчення нею цією весною приватної театральної школи. Взагалі зображення театру в повісті супроводжується інтонацією декадентської фальші - Бунін різко підкреслює своє неприйняття модерністського мистецтва, почасти відповідно до поглядів Л. Н. Толстого. На випускному іспиті Катя читає вірш Блоку «Дівчина співала в церковному хорі» - можливо, з погляду Буніна, маніфест декадентського мистецтва. М. сприймає її читання як «вульгарну співучість… і дурість у кожному звуці», а тему вірша визначає досить жорстко: «про якийсь нібито ангельски безневинній дівчині».

Січень і лютий - пора безперервного щастя, але на тлі роздвоєння, що починається, у колись цільному почутті в «уже тоді нерідко здавалося, що начебто є два Катя: один та, котрої наполегливо бажав, вимагав Митя, а інша - справжня, звичайна, що болісно не збігалася з першої».

М. живе в студентських номерах на Молчановке, Катя з матір’ю - на Кисловке. Вони бачаться друг у друга, їхньої зустрічі протікають «у тяжкому дурмані поцілунків», стають усе більше й більше палкими. М. усе більше ревнує Катю: «прояву страсті, те саме, що було так блаженно й сладостно в застосуванні до них, Мите й Каті, ставало несказанно мерзотно й навіть протиприродно, коли Митя думав про Катю й про іншого чоловіка».

Зима переміняється навесні, ревнощі усе більше підмінюють любов, але одночасно (і в цьому ірраціональність почуття по Буніну) пристрасть М. зростає разом з ревнощами. «Ти любиш тільки моє тіло, а не душу», - говорить йому Катя. Зовсім змучений подвійністю й невизначеною чуттєвістю їхніх відносин, М. наприкінці квітня їде в сільську садибу - відпочити й розібратися в собі. Перед від’їздом Катя «знову стала ніжна й жагуча», навіть уперше заплакала, - і М. знову відчув, як вона близька йому. Вони домовляються про те, що влітку М. приїде в Крим, де Катя буде відпочивати разом з матір’ю. У сцені зборів напередодні від’їзду знову звучить мотив смерті - друга тема повести. Єдиний друг М., хтось Протасов, утішаючи М., цитує Козьму Пруткова:

«Юнкер Шмидт! слово честі. Літо вернеться», але читач пам’ятає, що у вірші присутнє також мотив самогубства: «Юнкер Шмит з пістолета хоче застрелитися!» Цей мотив вертається ще раз, коли у вікні навпроти Митиного номера якийсь студент співає романс А. Рубинштейна на вірші Г. Гейне: «Полюбивши, ми вмираємо».

У поїзді все знову говорить про любов (запах Катиной рукавички, до якої М. припав в останню секунду розставання, мужики й робітники у вагоні), а пізніше, уже по шляху в село, М. знову повний чистої прихильності, думає «про всім тім жіночому, до чого він наблизився за зиму з Катею». У сцені прощання М. з Катею винятково важлива непримітна деталь - аромат, що згадується кілька разів, Катиной рукавички. За законами мелодійної композиції тут переплетені конфронтуючі один одному лейтмотиви: запах любові (крім рукавички - Катина стрічка для волось) і - запах смерті (дев’ять років тому, коли вмер батько, Митя «раптом відчув: у світі смерть!», а в будинку ще довго стояв «або думав» «страшний, мерзенний, солодкуватий захід»).

У селі М. спочатку начебто б звільняється від його підозр, що мучать, але майже відразу ж у тканину оповідання вплітається третя тема - любові, позбавленої щиросердечній складовій. У міру вгасання надії на спільне майбутнє з Катею М. усе більше охоплює чиста чуттєвість: прагнення побачивши миючого вікна «поденниці із села», у розмові з покоївки Парашею, у саду, де сільські дівки Сонька й Глаша заграють із барчуком. Взагалі тема ґрунту-землі-природності («рятівне лоно матері-природи», по Г. Адамовичу) зв’язана в Буніна із чуттєвістю й томлінням, тому всі сільські герої повести так чи інакше беруть участь у спокушанні М.

Єдиною зачіпкою в боротьбі із плотськими спокусами стає почуття до Каті. Мати М., Ольга Петрівна, зайнята господарством, сестричка Аня й брат Костячи ще не приїхали - М. живе пам’яттю про любов, пише Каті палкі листи, розглядає її фотографію: йому відповідає прямою, відкритий погляд улюбленої. Відповідні листи Каті рідкі й небагатослівні. Наступає літо, але Катя як і раніше не пише. Мучення М. підсилюються: чим більше прекрасний мир, тим він здається М. більше непотрібним, безглуздим. Він згадує зиму, концерт, шовкову Катину стрічку, що взяв із собою в село - тепер навіть про неї він думає зі здриганням. Щоб прискорити одержання звісточки, М. їздить за листами сам, але все напрасно. Один раз М. вирішує: «якщо через тиждень листа не буде, - застрелюся!»

Саме в цей момент духовного занепаду сільський староста за невелику винагороду пропонує М. розважитися. Спочатку в М. вистачає сили відмовитися: він усюди бачить Катю - у навколишній природі, снах, мріяннях, - її немає лише в реальності. Коли староста знову натякає на «задоволення», М. зненацька для себе самого погоджується. Староста пропонує М. Аленку - «бабенку отрутний, молоденьку, чоловік на шахтах усього другий рік замужем». Ще до фатального побачення М. знаходить у ній щось загальне з Катею: Аленка не

велика, рухлива - «жіноче, змішане із чимсь дитячим». У неділю М. іде до обідні в церкву й зустрічає Аленку по шляху в храм: вона, «виляючи задом», проходить, не звернувши на нього уваги. М. почуває, «що бачити її в церкві не можна», почуття гріха ще здатне його удержати

Pages: 1 2