В Аравії живе щасливий, гостинний, щедрий до бідняків володар племені Амир. Він «славний, немов халіф», але подібний «свічі без світла», тому що позбавлено потомства. Нарешті Аллах почув його молитвам і обдарив прекрасним сином. Дитина довірена годувальниці, а час вливає в зростаючу дитину «молоко ніжності». Кейс - так назвали хлопчика, що значить по-арабски «Міряло таланта», процвітає в навчанні. Разом із хлопчиками вчаться трохи дівчинок. Одна з них рано прославилася розумом, щиросердечною чистотою, рідкісною красою. Локони її, немов ніч, а ім’я - Лейли («Ніч»). Кейс, «викравши її серце, погубив свою душу».

Любов дітей взаємна. Однокласники вчать арифметику, закохані тим часом складають словник любові. Любов не можна приховати. Кейс знемагає від любові, а ті, хто на її дорозі не спіткнувся, прозвали його Меджнуном - «Безумцем». Страшачись пересудів, рідні сховали Лейли від Меджнуна. Ридаючи, він бродить по вулицях і по базарі. Стенаючи, співає складені їм пісні. А йому вслід усі кричать: «Безумець! Безумець!» З ранку Меджнун іде в пустелю, а вночі таємно пробирається до будинку улюбленої, щоб поцілувати замкнені двері. Один раз із декількома вірними друзями Меджнун приходить до намету улюбленої. Лейли знімає покривало, відкриваючи особу. Меджнун скаржиться їй на злу долю. Від страху перед підступами суперників вони дивляться один на одного отчужденно й не знають, що доля незабаром позбавить їх навіть цього єдиного погляду

Порадившись зі старійшинами племені, батько Меджнуна вирішив «прикрасу іноплемінників викупити ценою сотні прикрас». На чолі пишного каравану він урочисто їде до племені Лейли - сватати красуню за свого сина. Але батько Лейли відкидає сватовство: Кейс знатний родом, але божевільний, шлюб з безумцем не обіцяє добра. Рідн і близькі перестерігають Меджнуна, пропонують йому сотні прекрасних і багатих наречених замість Лейли. Але Меджнун кидає рідний будинок і в руб’я з лементом «Лейли! Лейли!» біжить по вулицях, скитается в горах і в пісках пустелі. Рятуючи сина, батько бере його із собою в хадж, сподіваючись, що поклоніння Каабе допоможе в лиху, однак Меджнун молиться не про своє зцілення, але лише про щастя Лейли. Його хвороба невиліковна

Плем’я Лейли, обурене пересудами кочівників, «марнослів’ям», від якого красуня «немов у жару», озлобилося. Військовий вождь племені оголює меч. Смерть загрожує Меджнуну. Батько шукає його в пустелі, щоб урятувати, і знаходить у якихось руїнах - хворого, одержимого злим духом. Він веде Меджнуна додому, але безумець робить втечу, спрямовуючись лише до бажаного Неджду, батьківщині Лейли, У шляху він складає нові газелі

Тим часом Лейли в розпачі. Непомітно для домашніх, вона піднімається на дах будинку й весь день дивиться на дорогу, сподіваючись, що прийде Меджнун. Перехожі привітають її віршами улюбленого. На вірші вона відповідає віршами, немов би «жасмин посилає звістка кипарису». Один раз, гуляючи по квітучому саду, Лейли чує чийсь голос, що співає нову газель: «Меджнун страждає, а Лейли… У якому весняному саду вона гуляє?» Подруга, вражена риданнями Лейли, про усім розповідає її матері. Намагаючись урятувати дочка, батьки Лейли доброзичливо приймають сватовство богатого юнака Ибн-Салама.

Про прикрості Меджнуна довідався й сповнився жалем до нього могутній Науфал. Він запросив нещасного мандрівника до себе, обласкав, запропонував допомогу. Меджнун обіцяє взяти себе в руки й терпляче чекати. Він веселий, п’є вино з новим другом і сливет мудрейшим у зборах мудреців. Але течуть дні, терпіння висихає, і Меджнун говорить Науфалу, що якщо він не побачить із Лейли, те розстанеться з життям. Тоді Науфал веде добірне військо в бій і вимагає Лейли в її племені, але здобути перемогу в кровопролитній битві йому не вдалося. Не в силах чути нарікань упалим духом Меджнуна, Науфал знову збирає рать і нарешті перемагає. Однак і тепер батько Лейли готовий віддати перевагу навіть своєму рабству й смерті дочки її шлюбу з божевільним. І наближені Науфала змушені погодитися зі старим. Науфал у сумі веде своє військо. Утративший надію Меджнун зникає. Він довго бродить у пісках пустелі, нарешті попадає до злиденної баби, що водить його на мотузці й збирає милостиню. У стані повного божевілля Меджнун добирається до рідних місць Лейли. Тут рідні знайшли його й, до великого свого розпачу, переконалися в тім, що їм «забуті й житла й руїни», усе стерлося в пам’яті, крім імені Лейли.

З величезним викупом, з рідкісними дарунками з Візантії, Китаю й Таифа, до батька Лейли є посланець Ибн-Салама. Зіграли весілля, і Ибн-Салам відвіз Лейли у свій будинок. Але коли щасливець спробував доторкнутися до молодої, одержав ляпас. Лейли готова вбити нелюбимого чоловіка й умерти. Закоханий Ибн-Салам погоджується обмежитися «спогляданням її». Меджнун довідається про заміжжя Лейли, вісник розповідає йому також про сум і цнотливість Лейли. Меджнун у сум’ятті. Батько нещасного мріє знайти ліки, що зцілило б сина. Удивляючись в особу старця, що прийшов до нього, Меджнун не довідається рідного батька. Адже заколишній себе не зможе згадати інших. Батько називає себе, плаче разом із сином і призиває його до мужності й розсудливості, але Меджнун не внемлет йому. Зневірений батько горестно прощається із приреченим безумцем. Незабаром Меджнун довідається про смерті батька від зустрічного, що напомнили, що «і крім Лейли, є близькі». День і ніч Меджнун плаче на могилі й просить прощення в «зірки, що даровали світло». Відтепер його друзями стали дикі звірі пустелі. Немов пастух із чередою, Меджнун прямує в юрбі хижаків і ділить із ними приношення цікавих. Він шле свої благання до небес, до чертога Всевишнього, молиться зіркам. Раптом він одержує листа від Лейли. Красуня вручила своє послання віснику з гіркими словами: «Я безрозумній тисячі Меджнунов». Меджнун читає послання, у якому Лейли говорить про свою жалість до товариша, що мучиться через неї, дитячих ігор, завіряє у своїй вірності, цнотливості, оплакує батька Меджнуна, як свого, призиває до терпіння. Лейли пише: «Не засмучуйся, що в тебе немає друзів, хіба я тобі не друг?» Кваплячись, Меджнун пише відповідний лист. Глянула Лейли на послання Меджнуна й зросила його слізьми. У листі тісняться слова любові й нетерпіння, докори й заздрість до щасливця Ибн-Саламу, що хоча б бачить особа Лейли. «Бальзам не зцілить моєї рани, - пише Меджнун, - але, якщо ти здорова, немає суму».

Меджнуна в пустелі відвідує його дядько Селимо Амирит. Страшачись звірів, що обступили племінника,, привітає його видали. Він приніс Меджнуну одяг і страви, але й халва й печиво дістаються звірам

Сам Меджнун харчується тільки травами. Селимо прагне догодити Меджнуну, розповідає притчу, у якій восхваляется такий же пустельник. Обрадуваний розумінням, Меджнун просить розповісти про справи друзів, довідується про здоров’я матері: «Як живе той птах зі зламаними крильми?.. Я спрагу бачити її шляхетну особу». Почуваючи, що добровільний вигнанець любить матір, Селимо приводить її до Меджнуну. Але й слізні скарги матері, що перев’язала рани сина й вимившей йому голову, неспроможні. «Залиш мене з моїми прикростями!» - викликує Меджнун і, упавши, цілує порох у ніг матері. Із плачем мати повернулася додому й попрощалася із тлінним миром. Цю скорботну звістку приносить йому розтрощений Селимо. Меджнун заридав, як струни чанга, і впав додолу, як стекло на камінь. Він плаче на могилах батьків, близькі приводять його в почуття, намагаються затримати його в рідному краї, але Меджнун зі стогонами тікає в гори. Життя, навіть якби вона тривала тисячу років, здається йому миттю, адже «основа її - загибель».

Немов зміїний хвіст, тягнеться за Лейли низка нещасть. Чоловік стереже її й оплакує свою долю. Намагається приголубити Лейли, догодити їй, але вона сувора й холодна. Старець, що прийшов у будинок, розповідає про долю того, хто «кричить, немов глашатай, і бродить по оазисах», призиваючи улюблену. Кипарисовий стан Лейли від її ридань став «очеретом». Віддавши старцю свої перлові серги, вона посилає його за Меджнуном.

Pages: 1 2