Зимовою ніччю, ховаючи від німців, кружляли по полях і переліскам Рибалка й Сотників, що одержали завдання добути продовольство для партизанів. Рибалка йшов легко й швидко, Сотників відставав, йому взагалі не випливало відправлятися на завдання - він занедужував: бив кашель, кружлялася голова, мучила слабість. Він із працею поспівав за Рибалкою. Хутір, до якого вони направлялися, виявився спаленим. Дійшли до села, вибрали хату старости. «Здрастуйте, - намагаючись бути ввічливим, привітався Рибалка. - Догадуєтеся, хто ми?» - «Здрастуйте», - без тіні влесливості або страху відгукнулася літня людина, що сиділа за столом над Біблією. «Німцям прислужуєш? - продовжував Рибалка. - Не соромно бути ворогом?» - «Своїм людям я не ворог», - так само спокійно відгукнувся старий. «Худобина є? Пішли в хлів». У старости взяли вівцю й не затримуючись рушили далі.

Вони йшли через поле до дороги й раптово вловили спереду шум. Хтось їхав по дорозі. «Давай бігцем», - скомандував Рибалка. Уже видні були два підведення з людьми. Залишалася ще надія, що це селяни, тоді все обійшлося б. «А ну, стій! - донесло злий окрик. - Стій, стріляти будемо!» І Рибалка додав у бігу. Сотників відстав. Він упав на схилі - закружилася голова. Сотників злякався, що не зможе піднятися. Відшукав у снігу гвинтівку й вистрілив навмання. Побувавши в доброму десятку безнадійних ситуацій, Сотників не боявся смерті в бої. Боявся тільки стати тягарем. Він зміг зробити ще кілька кроків і відчув, як ожгло стегно й по нозі потекла кров. Підстрелили. Сотників знову заліг і почав отстреливаться по вже помітним у темряві переслідувачам. Після декількох його пострілів усе стихло. Сотників зміг розглянути фігури, що верталися до дороги. «Сотників! - почув він раптом шепіт. - Сотників!» Це Рибалка, що пішов уже далеко, все-таки повернувся за ним. Удвох над ранок вони добралися до наступного села. У будинку, куди вони ввійшли, партизан зустріла дев’ятирічна дівчинка. «Як мамку кличуть?» - запитав Рибалка. «Демичиха, - відповіла дівчинка. - Вона на роботі. А ми вчотирьох отут сидимо. Я сама старша». І дівчинка гостинно виставила на стіл миску з вареною картоплею. «Я тебе тут хочу залишити, - сказав Рибалка Сотникову. - Відлежися». «Мамка йде!» - закричали діти. жінка, Що Ввійшла, не зачудувалася й не злякалася, тільки в особі її щось здригнулося, коли вона побачила порожню миску на столі. «Що вам ще треба? - запитала вона. - Хліба? Сала? Яєць?» - «Ми не німці». - «А хто ж ви? Червоні армійці? Так ті на фронті воюють, а ви по кутах шустаєте», - зло вимовляла жінка, але відразу зайнялася раною Сотникова. Рибалка глянув у вікно й отпрянул: «Німці!» - «Швидко на горище», - розпорядилася Демичиха. Поліцаї шукали горілку. «Немає в мене нічого, - зло отругивалась Демичиха. - Щоб вам здохнути».

И отут зверху, з горища, трахнув кашель. «Хто в тебе там?» Поліцаї вже лізли наверх. «Руки нагору! Попалися, голубчики».

Зв’язаних Сотникова, Рибалки й Демичиху повезли в сусіднє містечко в поліцію. У тім, що вони пропали, Сотників не сумнівався. Мучила його думку про те, що вони виявилися причиною загибелі от для цієї жінки і її дітей… Першим на допит повели Сотникова. «Ви думаєте, я скажу вам правду?» - запитав Сотників у слідчого Портнова. «Скажеш, - неголосно сказав поліцай. - Усе скажеш. Ми з тебе фарш зробимо. Повытянем всі жили, кості переламаємо. А потім оголосимо, що всіх видав ти… Будилу до мене!» - наказав слідчий, і в кімнаті з’явився буйволоподобный здоровань, величезні його ручищи відірвали Сотникова від стільчика…

Рибалка ж поки нудився в підвалі, у якому зненацька зустрів старосту. «А вас-те за що посадили?» - «За те, що не доніс на вас. Пощади мені не буде», - якось дуже спокійно відповів старий. «Яка покірність! - думав Рибалка. - Ні, я все-таки за своє життя ще повоюю». І коли його привели на допит, Рибалка намагався бути покладливим, не дратувати зрячи слідчого - відповідав докладно й, як йому здавалося, дуже хитро. «Ти хлопець начебто з голо-

виття, - схвалив слідчий. - Ми перевіримо твої показання. Можливо, збережемо тобі життя. Ще послужиш великої Німеччини в поліції. Подумай». Повернувшись у підвал і побачивши зламані пальці Сотникова - з вирваними нігтями, що заспівалися в згустках крові, - Рибалка випробував таємну радість, що уник такого. Ні, він буде вивертатися до останнього. У підвалі їх було вже п’ятеро. Привели єврейську дівчинку Басю, від якої вимагали імена тих, хто неї приховував, і Демичиху.

Наступив ранок. Зовні почулися голоси. Говорили про лопати. «Які лопати? Навіщо лопати?» - обтяжливо занило Врыбаке.

Двері підвалу відчинилася: «Виходи: ліквідація!» У дворі вже стояли поліцаї зі зброєю на приготування. На ґанок вийшли німецькі офіцери й поліцейське начальство. «Я хочу зробити повідомлення, - викрикнув Сотників. - Я партизан. Це я ранив вашого поліцая. Той, - він кивнув на Рибалку, - виявився тут випадково». Але старший тільки махнув рукою: «Ведіть». «Пан слідчий, - рвонувся Рибалка. - Ви вчора мені пропонували. Я згодний». - «Підійдіть ближче, - запропонували з ґанку. - Ви згодні служити в поліції?» - «Згодний», - з усією щирістю, на яку був здатний, відповів Рибалка. «Сволота», - як удар, стукнув його по потилиці окрик Сотникова. Сотникову зараз було болісно соромно за свої наївні надії врятувати ціною свого життя людей, що потрапили в лихо. Поліцаї вели їх на місце страти, куди вже зігнали жителів містечка й де зверху вже свешивались п’ять прядив’яних петель. Присуджених підвели до ослона. Рибалці довелося допомагати Сотникову піднятися на неї. «Сволота», - знову подумав про нього Сотників і відразу докорив себе: звідки в тебе право судити… Опору з-під ніг Сотникова вибив Рибалка

Коли все скінчився й народ розходився, а поліцаї почали будуватися, Рибалка стояв осторонь, очікуючи, що буде з ним. «А ну! - прикрикнув на нього старший. - Стати в лад. Кроком марш!» І це було Рибалці звичайно й звично, він бездумно ступнув у такт із іншими. А що далі? Рибалка провів поглядом по вулиці: треба бігти. От зараз, скажемо, бухнутися в проїжджаючі мимо сани, урізати по коні! Але, зустрівшись із очами мужика, що сидів у санях, і відчувши, скільки в цих очах ненависті, Рибалка зрозумів: із цим не вийде. Але з ким тоді вийде? І отут його, немов обухом по голові, оглушила думка: утікати нікуди. Після ліквідації - нікуди. Із цього ладу дороги до втечі не було