Тема сільського буття є традиційною у творчості видатного українського письменника Юрія Мушкетика. У його творах, як у фокусі, схрестились і своєрідно переплелися важливі суспільні й моральні питання. Ю. Мушкетик звернувся до цієї теми, щоб по-новому осмислити життя села і сказати нарешті правду, яку проніс через роки у спогадах про дитинство і юність. В історії та літературі попередніх десятиліть побутувала ілюзія легкого її успішного переходу відсталого села до «передового» колгоспного ладу. Були, звичайно, й деякі перегини, але все загалом закінчилося ніби добре: бідні перемогли багатих, об’єдналися у колективні господарства і прямою дорогою пішли у світле майбутнє. Колгоспники йшли на роботу, як на свято, а держава, радянська влада захищала їх. Якщо це було так, то чому ж тоді героїня оповідання Ю Мушкетика, чекаючи суду, перебирає у пам’яті гіркі спогади? Згадує, як рятувала від голоду дітей, «билася, як чайка об кригу, і трьох синів таки врятували, померла лише донечка»; яка стала жертвою збиткувань голови колгоспу Устима.

Рукавиця і фінагента Йосипа Шипа, які забрали корову, обманом примусили підписатися на велику позику, а потім забрали ще й вигадуване порося.

Жінка залишилася сама (троє синів і чоловік пішли па війну). Не маючи нині захиститися від сваволі начальства, безправнаі цілковито залежна від волі цих наділених владою мерзотників, вона могла їм лише у вічі висловити обазу з приводу того, що «її чоловік та сини проливають кров, а вони, «мордаті », «обирають солдаток».

Ганна жила тільки надією на повернення чоловіка й синів із війни, та одна за одною в її хату надходили «похоронки». Єдина радість була, що повернувся з фронту хоч один син. Але невдовзі, підлікувавшись, Грицько поїхав до міста навчатись в інституті. Правда, обіцяв забрати її до себе, але не міг, бо сам дуже голодував.

Устим Рукавиця не забув, як Ганна колись назвала його «мордатим кнуром», вона писала на нього скарги, що він несправедливо забрав корову, і домагалася повернути її. На загальних зборах він оголосив, що Григорій, син Ганни Розсохи, вивчився іноземним шпигуном, і закликав до пильності. І хоча це виявилося підлою брехнею, в Ганниній душі запанувала пустка, а її тіло ламала тяжка недуга. Вона не могла так працювати на колгосп, як робила це все своє життя, «не виробляла мінімум трудоднів», і той-таки Устим Рукавиця подав на неї до суду. «Сором її з голови до п’ят… Чи є щось встидніше, страшніше, ніж суд!» І «з того сорому вона погано тямила, що тут відбувається». Було зачитано присуд —примусова праця при колгоспі, і Ганну відпустили. Жінка вийшла на вулицю, її мучила спрага, тож вона зайшла до якоїсь забігалівки купити води і побачила там її кривдників. «Рукавиця й Шило тримали в руках наповнені до половини чарки й сміялися. Вони сміялися! Це було останнє, що побачила Ганна».

Фінал трагічний: подвір’я Ганни, що колись було райським куточком, після смерті господині перетворилось на пустку. Нікому не потрібна хата стоїть із забитими навхрест дошками дверима та вікнами», а поруч із нею чимало таких порожніх хат.

Юрій Мушкетик у невеликому за обсягом творі змалював без прикрас соціальну дійсність на селі, розвінчав «колгоспний рай», який славило багато письменників , на прикладі життя однієї сім’ї показав руйнацію віковічного селянського укладу.