Мабуть, немає письменників, які б не писали про кохання. Пояснити це дуже просто — багато важить кохання в житті людини. Дійсно, це почуття, як жодне інше, прагне висловлення і тому найчастіше спонукає до самовираження, надихає на творчість.

Як на мене, то здебільшого у творах української літератури про кохання розповідається дуже правдиво. Можливо, тому, що основу сюжету цих творів становить саме життя.

Пригадую уроки української літератури, прочитані в школі класичні твори, і перед очима постають персонажі улюблених книг, автори поетичних і прозових творів, які не оминали теми кохання. Бо його, мабуть, оминути неможливо.

Згадую безсмертного Тараса Шевченка, його романтичні балади «Тополя», «Катерина»… Згадую і такі пісенні, такі прекрасні, хоч і трагічні, почуття Івана й Марічки, Соломії та Остапа з творів Михайла Коцюбинського («Тіні забутих предків», «Дорогою ціною»), і велику любов Марусі Чурай, що «чолом сягала неба» (Ліна Костенко, «Маруся Чурай»), і світле кохання Лукаша і Мавки (Леся Українка, «Лісова пісня»)… І багато-багато інших.

Ось книжки геніального Івана Франка. Серед його творів любовна лірика посідає далеко не останнє місце. Та й у прозі Франка тема кохання є важливою. Прозові твори, наприклад, повість «Захар Беркут», які читаються на одному подиху, потім хочеться перечитувати ще не один раз. У цьому історичному творі є все — любов і ненависть, героїзм і зрада, мудрість і недолугість. Усе, як у житті.

У тухольських горах боярин Тугар Вовк улаштував лови на велику звірину. Разом із батьком приїхала на лови й донька Тугара Вовка — Мирослава, краса й жіноча ніжність якої йшли в парі зі сміливістю й відвагою. Під час ловів із Мирославою познайомився Максим Беркут, син старого провідника тухольської громади. І тут серед небезпек зародилося їхнє велике й палке кохання. Максим урятував життя Мирославі, на яку кинулася ведмедиця. Він про-, сив у Тугара руки Мирослави, але гордий боярин не хотів віддати своєї улюблениці «за смерда». Іван Франко проводить своїх героїв через тяжкі випробування, Максим і Мирослава готові навіть на самопожертву заради свободи рідної землі. Але їхня любов перемагає все — розлуку, полон, ненависть Тугара Вовка, підступність ворогів тощо.

Якось улітку мені до рук потрапила новела Франка «Сойчине крило»… Головний персонаж цього геніального твору — прототип самого Івана Франка. Мої ровесники і я обговорювали сюжет цього твору безліч разів: і на уроках, і за кавою, і в інтернет-чаті. Одірватися хоча б на хвилину від пристрасної розповіді автора неможливо. І віриш кожному його слову. Аж раптом помічаєш — це вже твої руки, а не героя новели, тремтять, розкриваючи дивного листа з минулого, листа із сойчиним крилом; це вже твоє серце калатає в грудях («Чого ти, дурне серце? Що тобі? Невже ти не оплакало, не похоронило її?»); це вже ти читаєш неможливий підпис: «Твоя-Сойка»…

А ось на моїй поличці ще книжки — Михайла Коцюбинського. «Дорогою ціною». Тридцяті роки XIX сторіччя… Красуню Соломію видають заміж за нелюба, а Остапа, єдине кохання Соломії, віддають у солдати. Убитий горем хлопець їСкає за Дунай, сподіваючись знайти там щастя та волю. До нього приєднується й Соломія. Та не судилося їм ані щастя, ані долі: рятуючи Остапа, відважна Соломія гине… Отакою «дорогою ціною» дісталася воля Остапові. Уже старим дідом він чи не щодня згадує про кохану Соломію: «Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…» Отака історія кохання — трагічна і, безперечно, правдива.

А в напрочуд романтичній повісті «Тіні забутих предків» живуть собі серед незаймано прекрасної природи Карпат діти двох ворогуючих родів — Іван та Марічка. І так сталося, що палко покохали вони одне одного. Це дуже поетичні, ніжні натури. І Марічку, й Івана неможливо уявити поза світом гір, лісів, річок. Цей світ для них зрозумілий і близький. Діти відчували природу, сприймали її як живу істоту, навіть чули її подих. Іван вигравав чудові мелодії, а Марічка «складала співаночки, ніби підслухавши, про що дзюр-чить річка і шумить ліс».

Слова пісень і музика спліталися воєдино, народжуючи прекрасне почуття. І раптом — біда: така чудова, романтична історія кохання переривається смертю Марічки. Але в серці Івана кохана живе й далі, сповнюючи його то радістю, то смутком. Утративши Марічку, Іван втрачає й сенс свого життя, він ніяк не може оговтатися і нарешті помирає. Мабуть, таке кохання буває лише раз у житті, та й то не в усіх. Повість увінчує картина поховання Івана. Плакали трембіти, сумували люди. Але смерть не може перемогти життя. І «Тіні забутих предків» Михайло Коцюбинський завершує усе ж таки гімном життю — безмежному й прекрасному, як гори…

-Особливе місце на поличці моєї пам’яті посідають поетичні твори. Я вважаю, що українська інтимна лірика — найбагатша, най-співучіша, найщиріша. І найправдивіша — поети здебільшого, передають чудовою мовою свої емоції, які «матеріалізуються» (тут це книжне слово доречне) і линуть до інших людей, «заряджають» їх (хай буде цей фізичний термін!) тим духовним станом, який пережив поет. Тому, на мою думку, спілкування з поезією збагачує духовний світ людини, урізноманітнює його і — неодмінно — додає йому шляхетності. «Зів’яле листя» Івана Франка; «Стояла я і слухала весну», «Лісова пісня» Лесі Українки; «О, панно Інно», «Коли в твої очі дивлюся» П. Тичини; «На білу гречку впали роси» М. Рильського; «Так ніхто не кохав», «Білі акації будуть цвісти» В. Сосюри; «Є в коханні і будні, і свята» В. Симоненка; «Маруся Чурай», «Світлий сонет» Ліни Костенко — усі ці твори так чи інакше сповнені великим почуттям — безумовно реальним, іноді світлим, іноді болючим, коли взаємним, а коли й нерозділеним.

Перелік імен поетів і назв віршів можна продовжувати нескінченно довго. Але я спинюся. Спинюся на імені геніальної Ліни Костенко, нашої сучасниці. Тема кохання наскрізна в її творчості, її інтимна поезія — це класика української любовної лірики. її поезії своєрідні, красиві своєю викінченістю, мистецьким виконанням. Кожен вірш Ліни Костенко, кожна її фраза вражають.

Любов для поетеси — почуття світле. Недарма поезія, у якій ідеться про закоханість сімнадцятирічної дівчини, названа «Світлим сонетом». Цей вірш настільки правдивий, що мені здається, що Ліна Костенко просто піддивилася за моєю подругою, а втім, ні — за мною! Це такими самими словами, тільки в прозі, мама втішала мене, утираючи наші сльози — мої та її… Пройшов якийсь час, і я вже починаю розуміти — це тільки перший досвід, це не трагедія, а ніби урок на майбутнє. Я стала багатшою: тепер у мене будуть

власні спогади. А Ліні й мамі я вірю — буде і в мене ще кохання. Розділене. Щасливе.

Добре, що Ліна Костенко так назвала вірш — «Світлий сонет». Але чому саме так? Насправді це знає лише вона. Ми ж можемо лише припустити, що сонет — це дуже витончена форма поезії, як витончене власне і саме кохання. А світлий він, тобто сонет, — бо про юність, мабуть, найщасливішу пору життя. Отож «…Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.  Вона.ридає, але все як слід».

Про правдивість поезії Ліни Василівни Костенко свідчить те, що вірші поетеси люблять люди різного віку (приміром, моя бабуся, мама та багато її знайомих; чоловіки, між іншим, також не цураються!) Кожна жінка ніби впізнає себе. Хоча б у цьому:

• Спини мене отямся і отям
• Така любов буває раз в ніколи
• Вона ж промчить над зламаним життям
• За нею будуть бігти видноколи
• Вона ж порве нам спокій до струни
• Вона ж слова поспалює вустами
• Спини ж мене спини і схамени
• Ще поки можу думати востаннє
• Ще поки можу але вже не можу
• Настала черга й на мою зорю
• Чи біля тебе душу відморожу
• Чи біля тебе полум’ям згорю.

Лірична героїня і Він закохалися один в одного. Вона боїться кохання, боїться несамовитих емоцій, тому й благає зупинитись. Він, як і належить чоловікові, сильніший за неї.

Pages: 1 2