Повість “Пожежа” у творчості В. Распутіна займає особливе місце. Великий її ідейно^-моральний і эстетический потенціал. Повість починається з міркування головного героя Івана Петровича про правду, совісті, про тих основні “підпірках”, на яких, на його думку, тримається життя людини. У цих добутках - щиросердечний біль героя (і самого автора) за свою землю, негосподарське, бездумне, споживче відношення до неї багатьох людей. Щось порушилося у світі. Люди стали іншими, якимись байдужими. Живуть - кожний для себе. І письменник не може про це мовчати.

Сама назва повести символічно. Пожежа - це не тільки стихійне лихо. Це й “пожежа” у душах людей. Полум’я вихоплює з тьми не тільки мародерство, убивство, що відбулося в цю ніч, але й минуле, сьогоднішнє селища Сосновка. Люди перестали бути хазяями своєї землі, свого селища. Не піклувалися про його благоустрій.

“Ми чому, Іван, такі-те?” - запитує Ганна Єгорівна свого чоловіка на пожежі. Чому ми такі роз’єднані? Чому серед нас процвітає безгосподарність, злодійство, пияцтво, злочинність?! “Чому стільки на світі не бійся й причиндалов?! И як вийшло, що ми на їхню милість здалися, як вийшло?” - запитує й автор.

Іван Петрович мучається, переводить себе душевно й фізично. Герой сумнівається, чи прав він, тому що його ніхто не підтримує. Він бачить, що в минулому “добро й зло відрізнялися, мали власний чіткий образ, а тепер границі стерлися. Добро й зло перемішалися. Добро перетворилося в слабість, зло - у силу. Що таке тепер гарна або погана людина? Раніше людини оцінювали по його щиросердечних жестах, по здатності або нездатності почувати чуже страждання. А зараз уже та гарна людина, хто не робить зла, хто без попиту ні в що не втручається. У результаті мірилом гарної людини стало “зручне положення між добром і злому, постійна й урівноважена температура душі”. Люди раніше витримували випробування стихійними лихами, війною, голодом, тому що були всі разом. А зараз випробування ситістю, роз’єднаністю виявилося ще сутужніше.

Думки про це не дають Іванові Петровичу спокою. Вихід з тупикаа бачимимо в міркуваннянях герояя про чотир “підпірки життя”: у почутті будинку із сім’єю; у почутті солідарності з людьми, “із хто правиш свята й будні”; у почутті роботи, з якої дається відчуття єдності з людьми; у почутті батьківщини, землі, на якій коштує тв будинок, - якщо вес ц є, людина щаслива й “вес перетворюється у відповідь на ч заклик, душу його вибудовується і починає вільно звучати”.

Повість В. Распутіна змушує задуматися нас над багатьма питаннями сучасного життя: навіщо людина живе, у чому причина моральної деградації людей і що робити, щоб усунути ці явища? Тому добутку В. Распутіна ще довго не втратять свій актуальності й будуть хвилювати не одне покоління читачів.

Сюжет повести «Пожежа» простий. Горять орсовские склади, а, що прибігли на пожежу не гасять вогонь, а розтаскують ще не згоріле, знаючи, що все спишеться на вогонь.

Всією логікою оповідання письменник підводить до думки, що не склади в загальному-те горять, а людські душі, а ті навіть не зауважують - користаються з нагоди, щоб схопити, урвати побільше.

Происходящее ми бачимо очами місцевого жителя, старожила Івана Петровича. Гарний працівник і дбайливий хазяїн, він ніяк не може зрозуміти, чому сторонні люди так недбало ставляться до своєї справи, до землі, на якій живуть і працюють. Якщо рубають ліс, то так, щоб після них уже нічого й ніколи не виросло, якщо будують, то так, що неприємно дивитися, а то щоб жити. «Тепер, мабуть, не дошукатися, як і із чого відбулося роздольне життя-буття… Ні, не відразу, як переїхали, пішло бічним ходом. Звичайно, нова робота позначилася: валити ліс, тільки валити й валити… Потім усе перемішалося… прийнялися селитися люди легені, що не обзаводяться ні господарством, ні навіть огородишком, що знають одну дорогу - у магазин, і щоб поїсти, і щоб час від роботи до роботи скоротати. Спочатку від роботи до роботи, а потім і роботу прихоплюючи…»

Не приймає сучасні безладдя Іван Петрович, переживає душею за невпорядкованість життя, а коли довідається статистичні дані, що від пияцтва й недбайливості загинуло стільки ж, скільки повернулося з останньої війни, жахається.

Письменник з гіркотою розповідає історію лісничого Андрія Солодова, що воювало з ліспромгоспом через порушення при пилянні лісу. Узимку пиляли, сніг не розчищаючи, і пні залишалися чи ледве не в пояс. Коли ж лісник виступив на захист лісу й оштрафував ліспромгосп, то йому спалили лазню, украли й убили коня… Та й самому Іванові Петровичу загрожували, коли на зборах виступав і обурювався всіма безладдями, але ж «говорив те, що знали всі й що поступово ставало звичаєм,- і як без нестатку й жалості рвуть техніку в лісі або ганяють її по п’яній і тверезій справі за десятки кілометрів по власній потребі, і як серед білого дня тягнуть із лісопилки, і як по дорозі в ліспромгосп таємниче зникають зазначені в накладні товари, а замість них відразу з’являються гроші…»

И багато ще перераховував неподобств чесна й совісна людина, жахаючись тим змінам, які відбуваються в душах людей. Цей процес уже необоротний. Повороту до духовності вже не буде. Архаровцями кличе він тих, хто не замислюючись губить навколишню природу, а виходить, і свою душу.

Розуміє Іван Петрович, що поодинці виступати безглуздо й небезпечно, але час від часу не витримує, душу не приемлет таке життя, а змінити один нічого не може. Герой доходить висновку, що одна справа - «безладдя навколо, і зовсім інше - безладдя усередині тебе». З жахом розуміє Іван Петрович, що переродилися в нелюдей багато хто, що цей процес зупинити складно. Страшно стає йому від усього усвідомленого й понятого. Сусід Панас говорить прості, але мудрі слова: «Жити будемо… Важка ця справа, Іван Петрович,- жити на світі, а однаково… однаково треба жити».

Вірою в торжество розуму звучать ці слова, вкладені автором у вуста простого сільського жителя. І письменник, а слідом за ним і ми починаємо вірити, що наступить час, коли зрозуміють люди, як треба жити, згасять пожежу, що спалює їх душі