Українська поезія тісно пов’язана з дуже важким життям народу, визначалася їм і визначала його, була вершиною його духовності. У ярчайших проявах ця поезія випереджала свій час, вступала в розбіжності з «неправдою світовий», за що платила долями й життями кращих своїх синів. Від Тараса Шевченко до Василеві Стуса…

В. Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів двадцятого сторіччя. Широко відомий він за рубежем. А насамперед поет був Людиною з великої букви, що відважно боровся за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму - цих великі, вічні загальнолюдські цінності, за національне достоїнство й самостійність українського народу. А почався життєвий шлях поета-борця Василя Стуса під час Рождественських свят, 6 січня 1938 року в селі Рахновка Гайсинского району на Виннитчине. Батьки його були селянами. Дитинство, що сам він назвав «гарним», проходило в атмосфері добра й любові. А ще - народної пісні

Перші уроки поезії - мамині. Вона знала багато пісень і вміла з любов’ю їх співати… Найбільше що потрібно на душі - мамина колискова «Ой люли-люли, моя дитина». Шевченко над колискою - це не забувається». Із чистого джерела народної пісні черпав майбутній поет любов до добра, красі, від мами й від пісні Стус учився найбільше цінувати чисту совість і слово правди. Учився спочатку в місцевій школі, потім - на Донбасі, куди сім’я переїхала, коли Василь був ще маленьким хлопчиком. Пам’ять про себе школа залишила безрадісну. «Шкільне навчання - давило. друге - дурне»,- згадував пізніше Василь. Проте, саме в школі прокинулася в нього потреба римувати: «У четвертому класі щось заримував про собаку. По-російському. Жартівливе. Незабаром пройшло. Відродилося в старших класах, коли прийшла любов». Вище утворення Василь Стус одержав на историко-филологичном факультеті Донецького державного педагогічного інституту. Студентські роки він пізніше назвав «важкими». Стосувалося це, мабуть, і через матеріальний побут, і, ще більшою мірою, через казенне схоластичне навчання, зокрема тієї фальші у висвітленні історичного минулого нашого народу, який була перейнята тодішня офіційна наука, а насамперед, історія. Студентом Стус глибоко зацікавився світовою літературою, насамперед поезією. Серед улюблених письменників - М. Рильськ і В. Свидзинский, Б. Пастернак і Ґете, Р. Рильке.

Він прагне осягнути таємниці художньої майстерності таких разнопланових письменників, якими були Л. Толстой і В. Стефаник, А. Камю й В. Фолкнер. Все життя йому були цікаві художники, які відзначалися неординарністю світогляду, інтелектуальністю, показом миру через призму філософії, новаторськими пошуками в області художньої форми, не зупиняючись іноді перед виходом за межі раціонального. Як би там не було, але Василь Стус зумів взяти навіть із тодішнього вузівського навчання дуже багато. Закінчивши інститут, молодий учитель їде в сільську семирічну школу Гайворонского району на Кіровоградщині, «нудьгуючий за теперішньою (не донецької) Україною», він там «потеплішав душею». Як учитель, В. Стус залишив про себе теплі спогади в колишніх учнів і колег, хоча й працював він там усього два місяці до заклику в армію. «До Василя учні тяглися - це вам усі скажуть… Після уроків він залишався з учнями, хотів більше грамоті навчити…» - згадував його з. Після служби в армії (1959-1961 роки), де «вірші, звичайно, майже не писалися», В. Стус в 1961 -1963 роках учителює в Горлівці на Донбасі, працює літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Ці роки він назвав «часом поезії», захоплюється верховими досягненнями світової й української літератури, багато пише сам. Перший вірш надрукований в 1959 році

В 1961 році В. Стус надходить в аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Шевченко, працює над дисертацією на тему «Джерела емоційності художнього твору (за матеріалами художньої прози)». У ці роки поет багато друкується, з’являються його поэмя в журналах «Вітчизна», «Дніпро». Першою публікацією, який він заявив про себе, як про цікавого, неординарного поета, була добірка віршів в «Літературній газеті» (тепер - «Літературна Україна) 22 грудня 1959 року. Окрилило його й те, що тепле вступне слово до неї написав А. Малишко. Перша половина шістдесятих років була позначена помітним, хоча й недовговічним, розквітом духовного життя в Україні. Після довгого років сталінського терору, що глушив найменші паростки всього, що не согласовивалось із офіційною ідеологією, пролунали перші сміливі голоси молодих письменників Д. Павличко, В. Симоненко, Ліни Костенко, И. Драча, Е. Гуцало, В. Дрозда, Г. Вінграновського, які прагнули по-новому побачити й відтворити мир, глянути на людину не як, на бездушний маленький винтик, а як на неповторну особистість, цілую духовний всесвіт. Шестдесятники докорінно обновили арсенали поезії, виробили нові підходи до створення образів, які будувалися на широкої ассоциативности, сміливому введенні в художню практику понять і категорій, пов’язаних з досягненнями науково-технічного прогресу, з розвитком космонавтики, атомної фізики, генетики, значною мірою деструктировали застиглі подання про традиційні поетичні жанрові форми, збагатили образну мову. Однієї з важливих рис творчості молодого покоління було органічне злиття народнопесенного початку з інтелектуальним, філософським, а також творче використання новітніх досягнень світової літератури. У другій половині шістдесятих років у житті країни відбулися зміни. З відстороненням від влади Хрущева почався мертвотний період застою, переслідування всіх, чиї погляди й переконання не збігалися з офіційними канонами, їм чіпляли ярлики «націоналістів», «дисидентів», заарештовували, кидали у в’язниці й гулаговские табору

Кращі представники інтелігенції утворили клуб творчої молоді, у який входили художники А. Горянська, Заливаха, літературознавці й письменники И. Дзюба, Коцюбинская, Светличний, Е. Сверстюк, режисер Л. Танюк. Вони протестували проти арештів, гонінь на національну інтелігенцію, проти переслідувань за прогресивні переконання. І сам же перші піддалися переслідуванням. Задушлива атмосфера панувала тоді й в Інституті літератури АН України, директором якого був М. Шамоту. Зрозуміло, що В. Стус із його загостреним почуттям справедливості, правдолюбством, здатністю відчувати чужий біль гостріше, ніж власну, не міг звикнути до такої обстановки, і його у вересні 1965 року виключають із аспірантури. Формальною причиною послужив випадок, що відбувся в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі кінофільму С. Параджанова «Тіні забутих предків». Після перегляду картини до глядачів звернувся Василь Стус і запропонував висловити протест проти незаконних дій уряду й КДБ уставанням. А в наказі М. Шамоти значилося, що Стус звільнено «за систематичне порушення норм поводження аспірантів і працівників наукової установи»…І почалися поневіряння поета. На роботу його не брали ніде, один час довелося працювати навіть кочегаром. Друкувати його, звичайно, перестали. Рукопис першого збірника віршів «Круговерть» в 1968 році одержала негативну рецензію у видавництві «Молодь», і книга не побачила світло.

Pages: 1 2