Федір потім ніколи не ходив до стайні і не говорив з наймитами. Спав у стодолі і
не показувався на очі. По великодні Марія віддалася за фірмана і переходила з
ним на службу до другого пана. Федір вийшов з ними за браму і попрощався.
— Маріє, а памнєтай, що я хату при людих Насті відкажу, аби ти її не відгонила,
бо вона, сарака, одна-одиниця!
І вернувся. В хліві, аби ніхто не бачив, заплакав.
— Тепер жий, з ким хочеш!
Тої днини впився і прийшов до стайні.
— Мов скарбовяни, тепер ні не вігоніть, бо вже моя Марія помандрувала.
— Хто би вас вігонив, от лєгайте та спіть, як-сте набрали повну голову. — Певне, що пєному добре спати, так і бог приказав. Але ти кажеш іти спати, а я
тебе питаюси, де я маю іти спати? Як ти така мудра голова, то ти мені скажи, де
маю іти спати?
Він аж носа Процевого дотулився, так близько присунувся зі своїм питанням.
— Де впадете, там будете спати.
— А якби я так у яселца, га?
Він злобно засміявся.
— Я в ясла, а ти мене за гирю, ти в шию, та буком: а марш, старий псе!
Погоничі повилізали з ясел, аби дивитися на комедію.
— Бий з ясел, бо ти тут гнив та й маєш зогнити, бо ти не знаєш, що то є чоловік,
— ти віл, ти хати ніколи не видів! Ти порєдного чоловіка з ясел буком! Але ти
мене запитаєшси: — А де ти, васпан, дотепер був?» А я тобі кажу: «Був-сми межи
людьми, любо мені було». Але ти кажеш: «А чого ж тебе люди від себе прігнали?»
Отут гудз! А я тобі на це нічого не скажу, лиш три слові: «Нема у людей бога». А
ти голова розумна та й усе вже знаєш…
— Ідіть, старий, спати, не гніть бандиги, а завтра підемо в село на вибір, та ми
тих богачиків трохи намнемо.
— Я на вибір паду і людем усю свою кривду скажу, але в ясла не піду, бо я там не
маю гнити. Я знаю ліпше гатунок, як ти, я більше світа видів, як твій пан. Але
чекай, я тобі буду казати, як на протокулі. Я був помийник жидівський, я валєвси
попід жидівські лави, по всіх кременалах. А бог най пише гріх, а я не боюси, я
за все відповім, так відрубаю, як першому-ліпшому. А мене хто на розум учив, га?
Коли мене лиш чим виділи та тим били! Не біси, я вікажу, я вівєжуси що до
крішки. Но, але дав мені бог такий розтулок у голові, що я привернувси назад до
нашої віри. Як єм уздрів його ласку небесну по полю, як жито просилоси під серп
і земля аж цєпала: «Йди, Федоре, бери з мене хліб», — а я лишив жида серед
дороги та й пішов до божої роботи. Дєкую господові і до сегодні!
Він хрестився, цілував землю і бив поклони.
— Прийшов я межи наші люди, а мені світ розтворивси! Тото-м з ними гарував!
Оженив-єм си, поклав хату з цего мозиля. Вже має мені бути добре. Але гріхи
треба відпокутувати, бог буком не бє! Умерла мені Катерина, но ніц, його воля,
його розказ. Тішуси дітьми, годую, забігаю — вігодував, а люди взєли та й
знівечили. Пішла моя Настя ні сяк, ні так, пішла по жидах, а Марія, аді,
помандрувала з отим ляхом. Ме бідити. Але ніц, най ні бог скарає, якщо кажу.
Кара має бути!
А я лишився босий! Іду я до него у таку плюту: «Дай мені грейцір, най ноги
вбую». А він мені каже: «Йди до жидів». Прийшов я до вас, а ви мені: «Марш!» А
куди ж маю тепер іти?! Карає бог, карають люди, караєте ви, а я кількі кари не
годен вітримати!
— Ідіть, діду, в ясла, ми вас просимо.
— Най буде кара на мене, я си приймаю, але по правді! А ти ж би любив, якби я з
твого хліба всю мнєкушку виїв, а тобі лишив саму згорену шкірку? Правда, що ти
би не любив, бо то не по правді?
Він роздер сорочку в пазусі, скинув її і шпурнув під воли.
— Тепер дивиси, яку мені шкірочку богачі лишили. Та чим тут жити? А що ж тут є
вже карати?!
Він голий перевернувся на землю. Наймити його прикривали, чим мали найліпшим.
Збережи - » Василь Стефаник - Палій V . З'явився готовий твір.