Гостей у Івана повна хата, газди і газдині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з

жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися.

Спросив Іван ціле село.

Стояв перед гостями, тримав порцію горівки у правій руці і, видко, каменів, бо

слова не годен був заговорити.

— Дєкую вам файно, газди і газдині, що-сте ні мали за газду, а мою за газдиню…

Не договорював і не пив до нікого, лиш тупо глядів на-вперед себе і хитав

головою, як би молитву говорив і на кожне її слово головою потакував.

То як часом якась долішня хвиля викарбутить великий камінь із води і покладе

його на беріг, то той камінь стоїть на березі тяжкий і бездушний. Сонце лупає з

нього черепочки давнього намулу і малює по нім маленькі фосфоричні звізди.

Блимає той камінь, мертвими блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і

камяними очима своїми глядить на живу воду і сумує, що не гнітить його тягар

води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя.

Отак Іван дивився на людей, як той камінь на воду. Потряс сивим волоссям, як

гривою, кованою зі сталевих ниток, і договорював:

— Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Дай вам

боже здоровє, діду Міхайле…

Подав Михайлові порцію і цілувалися в руки.

— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний

щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласков своєв наново газдов стати!

— Коби бог позволив… Газди, а проше, а доцєгніть же… Гадав-сми, що вас за

стів пообсаджую, як прийдете на весілє синове, але інакше зробилоси. То вже таке

настало, що за що наші діди та й тати не знали, то ми мусимо знати. Господа

воля! А законтентуйте ж си, газди, та й вібачєйте за решту.

Взяв порцію горівки та підійшов д жінкам, що сиділи на другім кінці стола від

постелі.

— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитиси. Дивюси на вас, та й ми, як якись

казав, молоді літа нагадуютьси. Де, де, де-е? Ото-сте були хлопєнна дівка,

годна-сте були! То-сми за вами не одну нічку збавив, то-сте в данці ходили, як

сновавка — так рівно! Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану-ко пережийте та й

вібачєйте, що-м на старість данець нагадав. А проше…

Глянув на свою стару, що плакала між жінками, і виймив із пазухи хустину.

— Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не

видів! Гостий собі пилнуй, а плакати ще доста чєсу, ще так си наплачеш, що очі

ти витечуть.

Відійшов до газдів і крутив головою.

— Щось би-м сказав, та най мовчу, най шіную образи в хаті і вас яко грешних. Але

рівно не дай боже нікому доброму на жіночий розум перейти! Аді, видите, як

плаче, та на кого, на мене? На мене, газдине моя? То я тебе вікорінував на

старість із твої хати? Мовчи, не хлипай, бо ти сиві кіски зараз обмичу, та й

підеш у ту Гамерику, як жидівка.

— Куме Іване, а лишіть же ви собі жінку, таже вона вам не воріг, та й дітем

своїм не воріг, та її банно за родом та й за своїм селом.

— Тимофіхо, як не знаєте, то не говоріть анідзелень! То її банно, а я туда з

віскоком іду?!

Заскреготав зубами, як жорнами, погрозив жінці кулаком, як довбнею, і бився в

груди.

— Озміть та вгатіть ми сокиру отут у печінки, та, може, той жовч пукне, бо не

вітримаю! Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!

Збережи - » Василь Стефаник - Камінний хрест II . З'явився готовий твір.