Неможливо представити собі простору Таврії без курганів! Вони видні на степових обріях і тривожать уява ще не розгаданою таємницею. Ми звикли до суворої мовчазності цих пагорбів землі, а тому й не завжди прагнемо до розмов з ними. І дарма, їм є про що розповісти, і вони охоче вступають у діалог з людьми, які добираються до самого їхнього дна не тільки заради того, щоб відшукати стародавні золоті цінності. Археологи - народ незабобонний - привласнили кургану номер тринадцять, нібито випробовуючи свій характер

Знахідки почалися на глибині чотирьох з половиною метрів. Археологічна сумлінність була гідно вознаграждена..

…А спочатку був кінь Звичайно, який же скіф без коня! Коли пішов з життя хазяїн, вірний кінь пішов тим же самим шляхом. Для нього викопали досить дрібну, вузьку яму, а щоб він «стояв», живіт коня підперли колом. Особливо цікаво те, що цей ритуал скіфського плем’я - не розлучати вершника з його конем навіть у могилі - у свій час описував ще «батько історії» Геродот, коли мандрував цими краями. І от уперше було знайдено переконливе підтвердження, так сказати, речовинні докази точності Геродотових свідчень. Із черепа коня дослідники обережно зняли бронзові бляшки із зображенням грифонів - міфічних істот з тулубом лева й головою дракона. А наступного дня «пішло» золото. Лише через тиждень загін нарешті добрався до центральної похоронної камери. І знахідки пішли вже, як з рога достатку: дві амфори, потім ще одна, кам’яне блюдо для розтирання фарби, залізні щипці, бронзовий тазик - лутерий, посудина для розливання вина. Ні про що не забували скіфи, споряджаючи померлих в останню путь. А поховання виявилося парним. У кургані знайшли останки чоловіка й жінки

…Він був сміливим воїном, цей скіф. А тому поховали його одноплемінники з усіма військовими почестями. А його подруга була в одязі, прикрашеної незлічимою кількістю золотих бляшок, бісером, декоративними ґудзиками. Десь поруч із центральною камерою повинні бути ще й господарські ніші. Ніші й справді були. От з першої несміливо виглянуло струнке горло амфори. Поруч оголилася сторона ще однієї, потім ще. Усього під стінами «комори» вишикувалися чотирнадцять грецьких амфор для вина, кумису й іншого питва. З вінця однієї з амфор звисав бронзовий черпачок на довгій ручці й ситечко для цідіння напоїв, теж бронзове, з качиною голівкою на кінці рукоятки. А біля амфор стояв високий дерев’яний кубок, прикрашений золотими пластинками, і лежав ритон - ріг у золотому обкуттю. Кінець обкуття оформлений у вигляді голови лева, а устя прикрашене бляшками із зображенням грифонів, кабана, голови оленя. Дивна річ, ритону дві з половиною тисячі років, а час його начебто й не торкнулося. Упевненість у датуванні вченим дають амфори. Справа в тому, що подібні - з пухкими шейками - виготовлялися саме дві з половиною тисячі років тому, не раніше й не пізніше.

Ми їхали по тихому таврійському степу, і мені пригадувалося, як в експедиції розповідали, що для своїх курганів скіфи привозили землю тільки з берегів рік, прагнучи не зіпсувати степову гладь. І ще згадалася історія, розказана біля археологічного багаття - історія про скіфа Анахарсисе. У свій час він здивував Афіни, куди прибув, щоб стати найкращим серед всіх людей. Він, наприклад, говорив еллінам, що суперництво між художниками повинні судити лише художники. А коли Анахарсиса запитували про головного ворога людини, він відповідав, що їм є сама людина. Він відмовлявся глузувати з жартів, уважаючи, що негідно для людини робити себе смішним всупереч природі. Але коли Анахарсис повернувся на батьківщину й спробував прилучити одноплемінників до того, що пізнав в Елладі, його царюючий брат один раз навів на нього лук і відпустив тятиву…

И подібних історій чимало. Але ранком необхідно було починати дослідження наступного кургану. На жаль, йому вже не можна було привласнити того ж щасливого номера тринадцять…