“Увесь світ театр” - чергова книга фандориниады від Бориса Акунина, що повертає нас до ключового персонажа саги - Эрасту Петровичу Фандорину, колоритнейшему детективові, обласканому й одночасно проклятому долею. Після збірника Нефритові чіткі Акунин тривалий час тримав шанувальників Эраста Петровича начебто мене на “сухому пайку”, і “Увесь світ театр” став прямо-таки бальзамом на серце

Отже, час невблаганно мчиться вперед, і життя Эраста Петровича хилиться до заходу - славні пригоди минулих днів залишилися в пам’яті, сам він повернувся в Москву після смерті свого могутнього недоброзичливця (хто читав “Коронацію”, той у курсі) і живе розміряним життям. Втім, до старості Фандорин готовий і аж ніяк її не боїться - він усе ще бадьорий тілом і духом і робить всі, щоб положення таким залишалося багато років: посилено тренується, вивчає бойові мистецтва, займає мозок вивченням іноземних мов… Але один раз гармонічне життя Фандорина раптово вибивається з колії: ожидающий виклику на розслідування замаху на прем’єр-міністра Столыпина, замість цього завдяки низці досить безглуздих подій він попадає на театральне подання. І саме там вся бездоганно вибудувана схема його життя валить в одна мить

Эраст Петрович безнадійно закохується. Так-Так - саме закохується, як той юний недосвідчений хлопчисько, що в “Азазели” захоплено бігав за бідної Лизаветой. Пройшли десятиліття, Фандорин уже втратив надію на те, що він коли-або зможе знову виявитися в обіймах всепоглинаючої пристрасті (I cannot love) - і от воно, у самий несподіваний момент! Державні справи відходять на задній план, гармонічне життя тріскотить по швах, і навіть черги загадкових смертей у театрі, що починається відразу після подання, для Эраста Петровича не більш ніж привід для того, щоб виявитися ближче до об’єкта свого прагнення з фатальним для нього ім’ям…

Отже, свершилось. Акунин таки зважився зламати вже стереотипним образ, що став в останніх книгах, Фандорина як вічно самотнього “емоційного інваліда”, якого цікавлять у першу чергу факти й тільки факти. На шостому десятці років Эраст Петрович відкинутий назад, до самих початків, і ні японські медитації, ні розважливий розум не допомагають йому в складній ситуації. Через цього, природно, побудова книги сильно відрізняється від попередніх і тяжіє насамперед до “Азазели” або Алмазної колісниці, де Фандорин теж віддавався незвичайним для нього борошнам страсті. Навіть детективне розслідування не має для головного героя того значення, що раніше: лінія розслідування, у загальному-те, виходить досить бляклої й плоскої. От цього, мабуть, частина вірних “фандориновцев” може Акунину не простити. Зрештою, читати через сторінку про хлоп’ячі переживання сивоволосого детектива зовсім не те задоволення, що чекають від книг цієї серії

Проте, на мій погляд, книга вдалася. Загальна стилістика добутку, незважаючи на незвичайний зміст, витримана відмінно в дусі всієї серії. Зав’язка сюжету подана прекрасно, а персонажі всі як один в один колоритні й вигадливі. Деякою екзальтованістю своїх героїв Акунин грішив і раніше, але в цьому романі, де ключове слово - “театр”, це виражено особливо явно. Страшно сказати - навіть сам Фандорин виглядає в тексті якимось трагічним театральним образом. Сюжетна канва, хоч заднім числом і виглядає трохи незграбної, під час читання тримає в напрузі. Розв’язка ефектна й, треба сказати, дійсно несподівана - насамперед своєю нетиповістю для фандориниады. Ну а для гурманів додаються супутні міркування про пристрій миру крізь призму театру, огляд ситуацій з погляду різних персонажів і, головне, теперішня японська п’єса, написана особисто Эрастом Петровичем, що відкрив у собі літературний (!) талант - її повний текст додається ккниге.

У підсумку хочу помітити, що Акунин усе ще в гарній формі. Інша справа, що після більш ніж десяти книг серія про Эрасте Петровича неминуче скачується в самоповтори й пародіювання самого себе. Щоб боротися із цією напастю, потрібні радикальні міри. І ламання образа головного персонажа - далеко не самий гірший варіант. Результат, у всякому разі, мене порадував