Із всіх осіб… ближче всіх душі автора, безсумнівно, князівна Марья Болконская з її глибокими й променистими очами й такою ж душею. Я. Я. Гусєв Слова, наведені в епіграфі, належать біографові Л. Н. Толстого, що, напевно, ближче інші був знаком з авторським задумом. Але й без цього свідчення читачеві “Війни й миру” ясно, що князівна Марья входить у коло самих улюблених героїв Л. Н. Толстого. Що ж робить її, поряд з “чарівницею” Наташей, близької великому письменникові?

Князівна Марья живе напруженою самопожертвою, що нею зведене в моральний принцип. Вона готова всю себе віддати іншим, придушуючи особисті бажання. Для неї “християнська любов до ближнього, любов до ворогів гідніше, втішніше й краще, ніж ті почуття, які можуть вселити прекрасні очі парубка молодій дівчині”; вона найбільше на світі бажає “бути бідніше самого бедного зі злиденних”. Про таку смиренність, серйозному, від душі що йде, Толстой говорить із побожним почуттям

Покірність своїй долі, всім примхам по-своєму люблячого її батька-самодура, релігійність сполучаються в ній зі спрагою простого, людського щастя. Але її покірність - результат почуття, що розуміється своєрідно, боргу дочки, що не має морального права судити про вчинки свого батька. Коли почуття власного достоїнства вимагає цього, вона проявляє необхідну твердість. Такий її відмова князеві Василю вийти заміж за Анатоля. Але з особою силою виявляється твердість її характеру, коли ображене її патріотичне почуття, що відрізняє всіх Болконских.

Вона не тільки виїхала з Богучарова, незважаючи на речення французького заступництва, але заборонила допускати до неї свою компаньйонку-француженку, коли довідалася про її зносини з ворожим командуванням. Однак своєю особистої, навіть законною гордістю вона може пожертвувати, якщо це потрібно для порятунку іншої людини. Так, вона просить прощення, хоча ні в чому не винувата, у своєї компаньйонки за себе й кріпосного слугу, на який обрушився гнів її самодура-батька. Разом з тим відношення Толстого до життєвої позиції князівни Марьи на початку роману так само неоднозначно, як до свавілля юної Наташи або “самопіднесенню” Андрія й Пьера. От що записано в щоденнику письменника в пору початку роботи над “Війною й миром”: “Так звана самовідданість, чеснота є тільки задоволення однієї болісно развитой схильності

Ідеал є гармонія”. І в романі Толстого ця думка присутня: зводячи свою жертовність у принцип, відвертаючись від “живого життя”, князівна Марья придушує в собі щось невід’ємне важливе. Сурово-аскетичні судження героїні викликані нею самої собі - всупереч глибоко затаєній спразі земної любові

Адже коштувало з’явитися в Лисих Горах Анатолю Курагину, і жертовність - як моральний принцип князівни - у небезпеці. А наприкінці роману графиня Марья страждає від стриманості Миколи Ростова (породженої поняттями про борг і честь), не навмисного, при його матеріальній скрутності, просити руки багатої дочки князя Болконского. Князівна Марья сама спонукує Миколу відмовитися від такого роду жертовності, що суперечить інтересам “живого життя”. В остаточному підсумку для Толстого 60-х років (на відміну від позиції позитивних героїв Достоєвського) особисте щастя людини не менш законно, чим визнане їм право на щастя іншого

Смиренна самопожертва, отже, не представляється в “Війні й світі” як вища життєва мета. Але цьому духовному пориву Толстої віддає безперечну данину поваги. Саме жертовна любов в остаточному підсумку привела князівну Марью до сімейного щастя: при зустрічі з Миколою у Воронежу “у перший раз вся ця чиста духовна, внутрішня робота, которою вона жила дотепер, виступила назовні”. Повною мірою виявила себе князівна Марья як особистість, коли обставини спонукали неї, після смерті батька, до життєвої самостійності, і головне - коли вона стала дружиною й матір’ю. Щаслива графиня Марья Ростова опоетизована більше, ніж безмовно покірна дочка Миколи Андрійовича &copy A L L S o c h. r u Болконского князівна Марья.

Про гармонійність, багатство внутрішнього миру Марьи Ростовой говорять і її щоденники, присвячені дітям, і її вплив, що облагороджує, на чоловіка. Яскравіше всього це знаходить вираження в портретній характеристиці, у згадува_ постійно автором “променистих очах”, які в мінути щиросердечного пожвавлення робили прекрасним некрасиву особу князівни Марьи: Є щось у ній, що краси пречервоній, Що говорить не з почуттями - з душею… (Е. А. Баратинський) Смиренності й самопожертві князівни Болконской супроводжують безкорисливі моральні почуття й напружена духовна робота, чим вона дорога й близька авторові. “Це - саме та строга, серйозна особа, що повинне врочисто винести на собі ідею роману з хаосу його подробиць… дати всьому зміст і значення” - так писав про роль образа князівни Марьи в романі П. В. Анненков.