Стаття присвячена осмисленню українсько-російських літературних відносин згаданого в назві доповіді періоду крізь призму наукової свідомості російських літературознавців і літературних публіцистів. Така проекція увиразнить механізм та стереотипи, які ще досі панують у деяких регіонах України.

У широку проблематику наукової конференції певним чином уписується і наша тема, над якою ми працюємо вже декілька років. Хоча вона стосується традиційно формульованих російсько-українських взаємозв’язків й окреслюється відомою риторикою, але по-сучасному її можна реінтерпретувати, суміщуючи близькі й віддалені контексти, у яких розглядатимуться відповідні історико-літературні реалії.

Ідеться про українське письменство 70-90-х років ХІХ ст. у горизонті носіїв свідомості академічних діячів словесності (літературознавців і публіцистів). Фактологічний аспект означеного феномену фіксується в позиціях використаних джерел [4; 9; 10; 11; 12; 13; 14]. Частина з них персоніфіковані, але здебільшого вони заховані за криптонімами.

У такий спосіб також виявляються/уявляються певні суспільні тенденції, які потребують належної для кожного покоління у процесі зміни соціокультурних систем зрозумілої інтерпретації. Якщо враховувати світоглядні й теоретико-методологічні позиції, заявлені у працях О. Гнатюк [1], Г. Грабовича [2], І. Дзюби [3], Ю. Лотмана [7] і М. Шкандрія [15], обґрунтовані ними концепції російсько-українських відносин принаймні за сто останніх років, то й будемо мати картину близьких і віддалених контекстів культурного простору. Нижче спробуємо їх конкретизувати й текстуально увиразнити.

У середині ХІХ ст. представники галицької інтелігенції поділилися на «твердих» і «м’яких» русинів. Одні хотіли насамперед своєї літературної мови й упровадження освіти цією мовою; інші бажали відразу починати з освіти, хоча й вони клопоталися про літературну мову для науки та публіцистики. Але умови для розвитку літератури в Галичині склалися однакові і для «твердих», і для «м’яких» русинів; і для «русскихъ», і для «руськихъ»: народ говорив по-руськи, тобто по-малоруськи, а джерела й посібники для освіти та науково-літературної роботи були написані по-німецьки, по-латині, по-польськи, по-давньоруськи, по-малоруськи, по-російськи.

У своєму дослідженні «Литературное движеніе въ Галиціи» неідентифікований М. Т-ов відгукнувся на відповідь голови «Акаде-мическаго Кружка» на питання, чому той гурток не займається народною освітою і не пише книжок для сільського люду: «Мы, - мовляв, - не будемъ дђлать этого, потому что не признаемъ языка малорусскаго, по-польски же писать не хотимъ, а по-московски такъ не знаемъ» [13, 248]. Аналогічно міркували й молоді члени «Русской Рады». До того ж вони вдавалися й до оцінок: «Малорусская рђчъ – Хлопская, великорусской не знаемъ, такъ и говоримъ Цивилизо-Ваннымъ (курсив наш. – С. В.) языкомъ польскимъ» [13, 249]. Російський публіцист гадав, що бажанню відрізнитися від «хлопа» мовою відповідає зневага й поділ щодо інших аспектів. Такі, на його думку,

Неминучі Наслідки розмаїтих поділів, які існували в тодішньому галицько-руському суспільстві.

Таким було джерело ілюзії, що основою політичної диференціації в краї могло бути тільки «хлопство». А на утвердження морального й матеріального благополуччя його мали би бути спрямовані в основному зусилля патріотів, отже повинні пропагуватися ідеї не про Відокремлення Від «хлопів», а, навпаки, зближення з ними.

Із 1866 р. журнали старої галицької партії висловлювали думку про однорідність галицького народу з великоруським; галицької літератури з великоруською та взагалі вихваляли Росію та її порядки. Народовці ж визнавали однорідність свого народу тільки з малоросіянами. Південноруське плем’я вони називали руським, а великоросів іменували росіянами. У російській же імпер-патріотичній публіцистиці, як зазначає сучасний український учений І. Дзюба, «посилено розробляється теза про дві України – істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку» [3, 891].

Галицько-руські літератори, занурившись у політику, не мали змоги представляти живі інтереси народу: їм не залишалося нічого іншого, ніж служити австрійській бюрократії. Молодше галицьке покоління визнавало свою літературу частиною південноруської. У книгах, писаних у Російській імперії малоруською мовою і доступних їм, вони знаходили саме те, чого не могло задовольняти рутенське письменство та рутенські суспільно-політичні ідеї 1848-1861 рр. М. Т-ов гадав, що твори Т. Шевченка дійшли до галичан ще у 1848-1849 рр., але читати їх почали лише після 1861 р. Він твердив також, із чим важко було погодитися: «Мы полагаемъ, что никто не сочтетъ за парадокс, если мы скажемъ, что Шевченко, какъ и Гоголь, и Островскій, и Некрасовъ и т. д., по эпохђ развитія русскаго общества, къ которому они принадлежатъ, суть Русскіе (курсив наш. – С. В.) писатели» [13, 267]. Галичани масово читали Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша, Марка Вовчка не лише тому, що їхні твори були написані найзрозумілішою для них мовою, але й тому, що ці твори відповідали тим прагненням до незалежності в політиці, тим поняттям про значення народу, які зароджувалися в середовищі молодших галицьких патріотів. М. Т-ов із цього приводу далі зазначає: «Новая малорусская беллетристика и исторіографія была для галичанъ новою европейскою литературой, писанной наиближайшимъ языкомъ для

Ихъ народа. Галицкіе народовцы не потому стали народовцами, что заразились «мечтательными» тенденціями нашихъ украйнофиловъ, а потому стали украйнофилами, что нашли у послђднихъ «народныя» (демократическія) идеи» [13, 268]. На думку російського публіциста, сама малоруська (тобто українська. – С. В.) література Шевченковим змішуванням ораторства з поезією гальмує, уповільнює розвиток літературних ідей галичан у тому напрямку, який вона і принесла в Галичину, а саме в напрямі «живописанія быта», що єдине могло бути суттєвим завданням поезії. Немало шкодили, вважав він, усталенню реалізму в літературі галичан і зростаючий німецький вплив. М. Т-ов твердив, що начебто корисніший вплив на галицьку белетристику справило б ґрунтовне вивчення Гоголя, якби самі галичани «по украинофильскому узкоглядію» не трактували його як «московскаго» письменника, а також російська література після Гоголя. Проте російський публіцист високу оцінку виданням дав галичанина Наумовича. На його думку, «живости и вліянію журналовъ г. Наумовича способствуетъ живость языка, который у г. Наумовича почти чисто мђстный, народный, чуть кое-гдђ тронутый церковно-славянизмами, полонизмами и латинизмами. Вообще, языкъ изданій г. Наумовича, именно по своей близости къ народному, одна изъ самыхъ русскихъ, чистыхъ и живыхъ рђчей, какія мы встрђчаемъ въ Галицкой литературђ» [14, 695]. Це стосувалося і віршів самого Наумовича та його кореспондентів із середовища селян: «Эти стихотворенія не Богъ знаетъ какого высокаго поэтическаго значенія, но, по крайней мђрђ, они удобопонятны и чужды той мертвечины и реторическаго безобразія, какимъ отличается Галицкая лирика и эпика, особенно недавно-прошедшаго времени, - благодаря именно своей близости къ народнымъ пђснямъ и полународнымъ виршамъ» [14, 695]. Водночас М. Т-ов звинувачує п. Наумовича в тому, що він, свідомо чи несвідомо, піддавався впливу хлопоманії, впливу Т. Шевченка та інших малоруських письменників, через що на практиці п. Наумович робився народовцем та українофілом, хоча теоретично належав до старої клерикальної партії.

Зазначимо, що під час суперечки про галицьку й українську словесність російські вчені діячі висловлювали різні думки. Одні взагалі не схвалювали спроб писати іншою, ніж панівною в Росії, літературною мовою, інші допускали, щоб різними російськими

Наріччями писати книжки для сільського читання. Так, В. Ламан-ський уважав за необхідне творення малоруської, а особливо галицької словесності, але разом із тим мовою вищої освіти в Галичині, на його думку, повинна бути тільки російська літературна мова. М. Т-ов розумів же, що в Галичині ні народ, ні інтелігенція не можуть сприйняти російську мову як рідну, бо вони не брали участі у творенні її, не чули й не чують її в повсякденному житті. Тому народ Галичини неможливо навчати за книгами, за якими навчають селян у, скажімо, Володимирській губернії. Це усвідомлювали й самі галичани. Тому для них треба було, що й робили члени товариства «Просвіта», писати книжки мовою найближчою до місцевої говірки.

Pages: 1 2 3