Чим багатий мій народ? Якими скарбами він може поділитися з іншими? Можливостей чимало: політика, економіка, культура, спорт, наука, релігія, суспільні й соціальні досягнення. І є трохи «але». Ми живемо в століття глобалізації й централізації миру. Політичним миром керує Вашингтон, економічним - Всесвітня торговельна організація, військовим - НАТО. Околиця релігії - заборонена зона через світський характер західних демократій, за зразком яких розвивається, хочемо вірити, наша країна. За рівнем цивільних воль і системою побутових можливостей ми - нормальна держава «третього миру». Залишається культура. Саме тут ми, я переконаний, можемо сказати своє авторитетне слово. І доказів цьому море: серйозний успіх наших музикантів у Росії, і в першу чергу українськомовних («Океан Ельзи», «Крики Видоплясова», «Танець на майдані Конго»), інтерес до нашої літератури в Західній Європі, у спорті - світовий тріумф братів Кличко, слава футбольної команди «Динамо» (Київ), у шоу-бізнесі - ті ж «Таврійські ігри», має популярність туристична індустрія Крим-Київ-Львів і т.буд.

Але для того, щоб новітній українській культурі знайти своє місце й для її визнання у світі треба вирішити одне важливе питання: як буде розвиватися український міф, тобто яким образом буде формуватися традиційне масове подання про Україну й українців. Поки що це романтичний пейзаж, добродушні селяни, народна творчість. Тобто, маємо справа з «етнографічним портретом» українця. Цей варіант українського міфу може існувати, я переконаний, тільки як гумористична стилізація. Позитивним у ньому є єдність із природою, але в цілому цей образ України шкідливий для нас, оскільки наскрізь проникнуть прокльоном «третього миру» - провинционализмом. Інша справа, коли цей «етнографічний пейзаж» або «ландшафт» використовується для визначення специфічного характеру української культури (як візитка) - таку роль виконує селянський інтер’єр у ресторанах, наприклад, у Києві біля Національного університету ім’я Шевченко.

Тут уже відношення глядача ускладнюється: перебуваючи серед теперішніх українських старожитніх речей, він не може сприймати їх іронічно, тому що вони породжують у ньому власні спогади й мрії. Третій аспект стосується українського світогляду.

Тут, якщо український мир і його цінності виступають об’єктом сміху, гумор уже неприпустимий. У цьому плані можна привести приклад «Энеиды» Івана Котляревского й «Будинку на горі» Валерія Шевчука. Якщо Котляревский сміється над миром разом із самовпевненими козаками, те, зображуючи український мир, Шевчук подає його у винятково серйозному, таємничому й полохливому ключі (барочна містика й демонологія), аж ніяк не даючи приводу для іронії. Зрештою, національна ідентичність як стиль повсякденного життя вимагає рішучого переконструювання. «Козаченьки» у вишиванках із шароварами не можуть серйозно сприйматися жителями XXI сторіччя. Завдання нового часу - побудова нового українського образа, з яким людина могла б себе комфортно почувати в закордонній поїздці або під час роботі винтернете.