Микола Іванович душе поспішав зі своїм онуком Сашком на вокзал. До відправлення поїзда лишалося десять хвилин. Та ось вони вже у вагоні, зручно влаштувалися біля вікна, а Сашко приготувався спостерігати за краєвидами, що будуть зараз пропливати перед очима. Та ось до їхнього купе зайшов чоловік у військовій формі офіцера Збройних Сил: «Добрий день, мене звати Василем. А для декого — дядьком Василем. Повертаюся з відпустки», — він приємно посміхнувся й простягнув руку спершу Миколі Івановичу, потім — Сашкові.

Познайомилися, між чоловіками зав’язалася розмова на військові теми. Торкнулися й війни. Микола Іванович розповів, що він був підлітком, коли почалася війна, і всі лихоліття повоєнного часу вони переживали вдвох із мамою, бо в останїгі дні війни тато загинув. В одному із своїх фронтових листів він попросив, щоб син кожного року відвідував військове кладовище в Харкові, де поховані його однополчани. Вони віддали життя за те, щоб звільнити Харків. Це сталося 23 серпня 1943 року.

Непомітно й Сашко відвів погляд від вікна й уважно слухав дідусеву розповідь. На прощання Василь сказав: «От би такі, як ви, виступали перед нинішніми солдатами, щоб вони з перших уст почули, що то значить військове побратимство».