Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє - иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья И сомненья, У бездіяльності зостариться воно. М. Ю. Лермонтов Роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» (1840) створений в епоху урядової реакції, що викликала до життя целую галерею образів, довгі роки звично називаних критиками «зайвими людьми». Печорин - це «Онєгін свого часу», - затверджував В. Г. Бєлінський. Але чи були вуж такими «зайвими» Онєгін і Печорин? Спробуємо розібратися. Лермонтовский герой - людин трагічної долі

Він містить у своїй душі «сили неосяжні», але на його совісті багато зла. Печорин, по його ж власному визнанню, незмінно грає «роль сокири в руках долі», «необхідного діючої особи всякого п’ятого акту». Як же ставиться до свого героя Лермонтов? Письменник намагається зрозуміти суть і джерела трагізму печоринской долі

«Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати - це вуж Бог знає!» Печорин жадібно шукає додатка своїм неабиякий здібностям, «неосяжним щиросердечним силам», але приречений історичною дійсністю й особливостями свого психічного складу на трагічну самітність і рефлексію. Разом з тим він зізнається: «Я люблю сумніватися у всім: це розташування не заважає рішучості характеру, навпроти… я завжди сміло йду вперед, коли не знаю, що мене очікує. Адже гірше смерті нічого не трапиться - а смерть не минеш!

» Печорин трагічно самотній. Невдачею кінчається спроба героя знайти природне, простої щастя в любові горянки Бэлы. Печорин відверто зізнається Максимові Максимычу: «…Любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший».

Герой приречений на нерозуміння навколишніх (виключенням є лише Вернер і Віра), його внутрішній мир не в змозі осягнути ні прекрасна «дикунка» Бэла, ні добросердий Максим Максимыч. Згадаємо, що при першій зустрічі із Григорієм Олександровичем штабс-капітан у силах помітити лише другорядні риси вигляду Печорина й те, що «тоненький» прапорщик недавно перебуває на Кавказі. Не розуміє, на жаль, Максим Максимыч і глибину страждань Печорина після загибелі Бэлы: «…його особа нічого не виражало особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер з горя…

» И тільки по мимохіть загубленому зауваженню, що «Печорин був довго нездоровий, схуд», ми догадуємося про справжню силу переживань Григорія Олександровича. Остання зустріч Печорина з Максим Макси-мычем наочно підтверджує думка, що «зло породжує зло». Байдужність Печорина до старого «приятелеві» приводить до того, що «добрий Максим Максимыч зробився впертим, сварливим штабс-капітаном». Офіцер-Оповідач догадується, що поводження Григорія Олександровича не є проявом духовної порожнечі й егоїзму

Особливу увагу залучають очі Печорина, які «не сміялися, коли він сміявся… Це ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку». У чому ж причина такого смутку? Відповідь на це питання ми знаходимо в «Журналі Печорина».

Запискам Печорина передує повідомлення про те, що на шляху з Персії він умер. Повести «Тамань», «Князівна Мері», «Фаталіст» показують, що Печорин не знаходить гідного застосування своїм неабиякий здібностям. Звичайно, герой на голову вище порожніх ад’ютантів і пихатих франтів, які «п’ють - однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь…

грають і скаржаться на нудьгу». Григорій Олександрович відмінно бачить і незначність Грушницкого, що мріє «зробитися героєм роману». У вчинках Печорина відчуваються глибокий розум і тверезий логічний розрахунок. Весь план «зваби» Мері заснований на знанні «живих струн серця людського».

Викликаючи митецьким оповіданням про своє минуле жаль до себе, Печорин змушує князівну Мері першої зізнатися в любові. Може бути, перед нами порожній джиґун, звабник жіночих серць? Немає! У цьому переконує останнє побачення героя із князівною Мері. Поводження Печорина шляхетно.

Він намагається полегшити усі права захищені 2001-2005 страждання його дівчини, що полюбила. Печорин, всупереч власним твердженням, здатний до щирого, великого почуття, але любов героя складна. Так, почуття до Віри з новою силою пробуджується тоді, коли виникає небезпека втратити ту єдину жінку, которая’поняла Григорія Олександровича зовсім.

«При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя!» - зізнається Печорин. Загнавши коня на шляху в Пятигорск, герой «упав на траву і як дитина заплакала». От вона - сила почуттів!

Любов Печорина висока, але трагична для нього самого й згубна для тих, хто його любить. Долі Бэлы, князівни Мері й Віри доводять це. Історія із Грушницким - ілюстрація того, що неабиякий здібності Печорина витрачаються впустую, на меті дрібні, незначні. Втім, у своєму відношенні до Грушницкому Печорин по-своєму шляхетний і чесний. Під час дуелі він додає всі зусилля, щоб викликати в супротивнику запізніле каяття, розбудити совість. Даремно!

Грушницкий стріляє першим. «Куля подряпала мені коліно», - коментує Печорин. Переливи добра й зла в душі героя - велике художнє відкриття Лермонтова-Реаліста. Перед дуеллю Григорій Олександрович укладає своєрідну угоду із власною совістю. Шляхетність сполучається з нещадністю: «Я зважився надати всі вигоди Грушницкому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності…

Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала». І Печорин не щадить супротивника. Закривавлений труп Грушницкого скачується в прірву… Але перемога не доставляє Печорину радості, світло мерхне в його очах: «Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли».

Підведемо підсумки практичної «діяльності» Печорина: через дурницю піддає своє життя серйозної небезпеки Азамат; гинуть від рук Казбича красуня Бэла і її батько, а сам Казбич втрачає свого вірного Карагеза; валить тендітний мирок «чесних контрабандистів»; застрелений на дуелі Грушницкий; глибоко страждають Віра й князівна Мері; трагічно кінчається життя Вулича. Що ж зробило Печорина «сокирою в руках долі»? Лермонтов не знайомить нас із хронологічною біографією свого героя. Сюжет і композиція роману підпорядковані однієї мети - поглибити соціально-психологічний і філософський аналіз образа Печорина.

Герой з’являється в різних повістях циклу тим самим, не міняється, не еволюціонує. У цьому - ознака ранньої «омертвілості», того, що перед нами, дійсно, напівтруп, у якого «царює в душі якийсь холод таємний, коли вогонь кипить у крові». Багато сучасників Лермонтова намагалися обмежити все багатство образа Печорина однією якістю - егоїзмом. Бєлінський рішуче захищав Печорина від обвинувачень у відсутності високих ідеалів: «Ви говорите, що він - егоїст? Але хіба він не нехтує й не ненавидить себе за це? Хіба серце його не жадає любові чистої й безкорисливої?

Ні, це не егоїзм…» Але що ж це? Відповідь на питання дає нам сам Печорин: «Моя безбарвна молодість пройшла в боротьбі із самим собою й світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли…» Честолюбство, спрага влади, бажання підкоряти своїй волі навколишніх опановують душею Печорина, що «з життєвої бури… виніс тільки кілька ідей - і жодного почуття». Питання про сенс життя залишається в романі відкритим: «…

навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені назначенье високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень - кращий колір життя».

Мені здається, що трагізм долі Печорина зв’язаний не тільки із соціальними умовами життя героя (приналежність до світського суспільства, політична реакція в Росії після розгрому повстання декабристів), але й з тим, що витончена здатність до самоаналізу й блискуче аналітичне мислення, «тягар познанья й сомненья» приводять людини до втрати простоти, природності. Навіть лікуюча сила природи не в змозі зцілити бентежну душу героя. Образ Печорина вічний саме тому, що не вичерпується лише соціальним

Печорины є й зараз, вони поруч із нами… А закінчити твір мені хочеться рядками із чудового вірша Я. П. Полонского: И душу яа простір виривається З-під влади кавказьких громад - Дзвіночок дзенькає-заливається… Коні юнака до півночі мчать… Осторонь чую каркання ворона, Розрізняю потемки труп коня - Поганяй, поганяй! Тінь Печорина Слідами доганяє мене…