Жан-Жак Руссо (1712-1778), найбільш яскравий представник радикального крила французької Освіти, з’явився одним з основоположників європейського сентименталізму. Ідейні розбіжності його із провідними діячами епохи нерідко приймали форму відкритого конфлікту. Вольтер висміював демократичні ідеї Руссо; Руссо, у свою чергу, непримиренно засуджував Вольтера за, як він думав, поступки аристократичним поглядам. Руссо не приймав матеріалізму енциклопедистів; раціоналізму Вольтера й Дідро він протиставляв почуття. У той час як більшість просвітителів бачило в театрі кафедру й трибуну, Руссо винив театр у падінні вдач; через це він посварився з Д’аламбером і відмовився брати участь в «Енциклопедії». Атеїста ж Дідро обурювали релігійні ідеї Руссо. Але в перспективі історії Руссо - соратник Вольтера й Дідро в загальній боротьбі проти феодального ладу і його ідеології

Автор «Міркування про науки й мистецтва» (1750), «Міркування про походження й підстави нерівності серед людей» (1755), «Суспільного договору» (1762), Руссо виступає з позицій соціальних низів третього стану, недарма він був пов’язаний з Женевою й пишався своїм плебейським походженням. Він критикує прогрес людської цивілізації, оскільки цей прогрес не полегшив життя народу, не сприяв його добробуту, не ліквідував його вбогості. Ріст торгівлі й ремесел, утворення національних держав, розвиток наук і мистецтв не тільки не сприяли зміцненню чесноти й моралі, але, навпроти, підсилили тяжіння до ледарства, паразитизм, лицемірство, неправда, марнославство, зіпсованість вдач, влада моди й етикету. Моральна деградація сучасного суспільства має своєю причиною, по Руссо, нерівність людей у суспільстві. Саме в майновій нерівності, в існуванні багатства й бідності, у встановленні приватної власності вбачає він джерело ледарства, розкоші, зніженості, з одного боку, джерело потреби, безправ’я, рабства, тиранії - сдругой.

Виступаючи проти соціальної нерівності, деспотизму й рабства, Руссо висуває ідею демократичної конституції суспільства, його республіканської організації. Якщо просвітителі першого етапу, Монтеск’є й Вольтер, не були послідовними в боротьбі з феодальним ладом, обмежуючись концепцією освіченого абсолютизму, то Руссо вірить тільки в колективну мудрість народу, визнає законної боротьбу народних мас проти королів, повідомляє рівність громадян перед законом основою суспільства, затверджує суверенність народу, якому повинна належати й виконавча, і законодавча влада. Слідом за Спинозой, Локком, Гоббсом Руссо вважає, що держава створюється людьми (а не богом, як заявляли прихильники теократичних теорій). Люди свідомо містять між собою «суспільний договір», установлюючи демократичну владу й повертаючи тим самим народу природну волю й права, відняті в нього панівним класом

Демократизм, ненависть до знатного й до багатіїв, до суспільної нерівності визначають і естетику Руссо, спрямовану проти мистецтва, що культивує лише насолода й ігнорує моральний ідеал. Руссо не випадково в «Листі до Д’аламберу» розглядає театр як силу, що розбещує суспільство, тому що вважає аморальної саму ідею театру як наслідування життя й відтворення її страстей і пороків. Він взагалі з підозрою ставиться до мистецтва, тому що бачить у ньому засіб зміцнення феодального ладу й абсолютної монархії. Мистецтву як викриттю існуючі він не довіряє. Героїчному характеру, зверненому проти тирана, він віддає перевагу принципу чесності й щирості, образ простої людини, вільного від станових забобонів. Виключення він робить лише для музики, який жваво цікавився в молодості, виявивши в цій області незвичайний талант

Руссо приділяє чимало місця у своїй творчості питанням виховання, присвячуючи їм целую книгу - роман-трактат «Эмиль» (1762). Виховання, як його трактує Руссо, покликано, допомогти людині розвити закладені в ньому самою природою основи здоров’я й моральності. Руссо-педагог відкидає всяке насильство над природою й особистістю. Вихователь по думці Руссо, прищеплює дитині почуття жалю, м’якості, людяності, усуває в ньому риси деспота й тирана

Разом з тим книга «Эмиль» містила в собі «Сповідь савойского вікарія» - проповідь природної релігії, не скованої церковними догмами й приписаннями. Руссо піддався переслідуванням з боку церкви, але одночасно викликав обурення Дідро й інших енциклопедистів, що твердо стояли на матеріалістичних позиціях. У цьому виявилася складність шляхів розвитку просвітительської думки у Франції. Ідеолог демократичних низів, Руссо відбивав і релігійні настрої цих низів, і далеко не випадково в роки революції політичний радикалізм якобінців буде сполучатися з культом Верховної істоти, ідея якого належить Руссо

Основні художні твори Ж.-Ж. Руссо - його «Нова Элоиза» (1761), «Сповідь» (1766-1770), «Мріяння аматора самотніх прогулянок» (1772-1778) - повинні бути зрозумілі, з одного боку, у контексті антифеодальних поглядів письменника, з іншої ж сторони, з обліком його особливого положення серед ідеологів Освіти

«Сповідь» Руссо являє собою своєрідний синтез автобіографії й роману. Предметом її є життя самого Руссо, конкретного людини, певної особистості. Автор продумує й проясняє, осмислює й художньо узагальнює свій життєвий шлях, свою історію. Він відкриває в ній риси, характерні не тільки для даної особи, але й для людини взагалі. Так автобіографія зближається сроманом.

Основна відмінність позицій Руссо, як вони виразилися в «Сповіді», від позицій автора «Нової Элоизи» у тім, що в 1761 р. він ще харчував ілюзії відносно республіканського ладу Швейцарії, Женеви, думаючи, що за межами феодальної, абсолютистської Франції, удалечині від Парижа, ще можливо гармонійне суспільство. Із другої половини 60-х років і особливо з 70-х років Руссо остаточно відмовляється від своїх ілюзій, хоча вони в нього й раніше були значно менш міцними й стійкими, чим в інших просвітителів (він, зокрема, ніколи не вірив в ідею «освіченого абсолютизму»).

Як би те не було, він затверджує тепер, що «розпуста всюди однакова», «що ні моральності, ні чесноти немає ніде в Європі». Він, з одного боку, стає тверезіше й реалистичнее, а з іншого боку - відмінюється до песимізму, дивиться на усе більш безрадісно, будучи попередником романтиків - Шатобриана, Сенанкура, Нодье. Тверезість, реалістичність Руссо розкриваються найбільше повно в I-IV книгах «Сповіді», а його песимізм проявляється в VII-XII книгах «Сповіді» і в «Мріяннях аматора самотніх прогулянок».

Руссо залишається вірний в «Сповіді» тому пафосу волі й незалежності, тим плебейським принципам, які пронизували його трактати і його «Нову Элоизу». Герой «Сповіді» особливо цінує своє серце за те, що в ньому є «закваска героїзму й чесноти», викликана йому його батьківщиною, Женевською республікою й Плутархом. Він знаходить високої й прекрасної можливість бути вільн і доброчесним, бути вище багатства й людської думки, тобто думки знатних кіл. Він «обожнює» волю, ненавидить скрутність, підпорядкування, нестаток, цінує гроші в гаманці, лише оскільки вони забезпечують йому незалежність. Антидеспотичні устремління Руссо в «Сповіді» сполучаються із презирством до салонної, дворянської культури. Ненависть героя до того суспільного кола, у якому йому доводиться жити, підтримується в ньому постійним відчуттям прірви, що відокремлює його, як плебея, від аристократів

Опозиційні стосовно існуючого ладу погляди складаються в героя «Сповіді» не відразу. У перших книгах він ще мріє змінити своє плебейське положення, піднятися вище по становим сходам, стати секретарем посла або офіцером. Поступово, однак, він почуває себе усе більше чужим існуючому ладу, усе більше далеким від нього й висуває на противагу життя панівного класу, її витонченості й пихатості свого роду культ простого й нерафінованого існування. Не задовольняючись пропагандою строгих принципів бідності й чесноти, він намагається привести у відповідність із ними й своє положення: так, він відмовляється від посади касира головного збирача податей, відрікається від спроб придбати багатство й зробити кар’єру

Заперечення культури пануючих станів і розрив з нею йдуть в «Сповіді» рука об руку зі зростаючим співчуттям до низів суспільства, до селянства, до народу. Так, в IV книзі розповідається про те, як герой зустрів селянина, що ховає вино від акцизних доглядачів, а хліб через податки. Селянин заронив у душу героя «насіння тієї непримиренної ненависті» до пригноблювачів нещасного народу. Він виходить із будинку селянина обуреним і розчуленим

Ставлячи над усе моральні принципи народу, герой «Сповіді» пояснює це тим, що в молодості, коли він обертався головним чином серед людей з народу, він зустрічав набагато більше добрих людей, а пізніше, коли виявився в «більше високих колах», став зустрічати їх рідше. Це пов’язане з тим, що в народу найчастіше дають про себе знати природні властивості, у дворянстві ж ці властивості зовсім заглушені, під личиною почуття звичайно ховаються тільки розрахунок або марнославство

Pages: 1 2