Творчість Леоніда Андрєєва

Напередодні Революції 1905 р. у творчості Андрєєва наростають бунтарські мотиви. Життя Василя Фивейского в однойменному оповіданні (1904) – це нескінченний ланцюг суворих, жорстоких випробувань його віри. Потоне його син, зап’є з горя попадя – священик, «скрипнувши зубами» голосно повторює: «Я – вірю». У нього згорить будинок, умре від опіків дружина – він непохитний! Але от у стані релігійного екстазу він піддає себе ще одному випробуванню – хоче воскресити мертвого

«Тобі говорю, устань!» – тричі звертається він до небіжчика, але «холодно-лютим подихом смерті відповідає йому потривожений труп». Батько Василь вражений: «Так навіщо ж я вірив? Так навіщо ж ти дав мені любов до людей і жалість? Так навіщо ж все життя мою ти тримав мене в полоні, у рабстві, в оковах?». Сюжет оповідання «Життя Василя Фивейского» сходить до біблійної легенди про Іова, але в Андрєєва вона наповнена богоборчим пафосом, у той час як у Ф. М. Достоєвського в «Братах Карамазових» ця ж легенда символізує непохитну віру Вбога.

«Життя Василя Фивейского» дихає стихією бунту й заколоту, – це дерзостная спроба похитнути самі основи будь-якої релігії – віру в «чудо», у промисел божий, в «благе провидіння». «Я переконаний, – писав Андрєєв, – що не філософствує, не богословствующий, а щиро, гаряче віруюча людина не може представити бога інакше, як бог-любов, бог-справедливість, мудрість і чудо. Якщо не в цьому житті, так у той, обіцяної, бог повинен дати відповіді на корінні запити про справедливість і зміст. Якщо самому «смиренному», наисмиреннейшему, що приняли життя, як вона є, і благословившему бога, довести, що на тім світлі буде як тут: – він відмовиться від бога. Упевненість, що де-небудь так повинна бути справедливість і доконане знання про сенс життя – от та утроба, що щодня народжує нового бога. І кожна церква на землі – це образа неба, свідчення про страшну невичерпну силу землі й безнадійному безсиллі неба».

Андрєєв створює повну драматизму сцену, у якій змучений нещастями сільський попик виростає в богатиря-богоборця. Силоміць своєї несамовитої віри він хоче воскресити загиблого в піщаному кар’єрі батрака Семена Мосягина. Але чуда не відбувається. Обмануто, розтоптана віра, оказавшаяся неспроможної звести небо на землю. На перших сторінках повести один з її героїв – диякон порівнює священика свого приходу о. Василя з Іовом, і із цього моменту оповідання про Фивейском мимоволі зіставляється читаючої із книгою Іова. Але повість Андрєєва має лише зовнішня подібність у викладі про митарства й страждання о. Василя з випробуваннями, ниспосланними Іовові

В остаточному підсумку Іов переконується, що не в його владі осягти шляхи Господни й тому він упокорюється й говорить: «Я чув про Тебе слухом вуха, тепер же мої очі бачать Тебе; тому я відрікаюся й каюся в поросі й попелі» (Біблія, Кн. Іова, 42:5-6, с. 658). Василь же, як ми вже відзначали, на противагу цьому гнівно викликує, звертаючись до Бога: «- Так навіщо ж я вірив? -так навіщо ж ти дав мені любов до людей і жалість – щоб посміятися наді ною» Так навіщо ж все життя мою ти тримав мене в полоні, у рабстві, в оковах? Ні думки вільної! Ні почуття! Ні подиху! Усе одним тобою, усе для тебе. Один ти! Ну, з’явися ж – я чекаю!». Андрєєва по праву вважають майстром психологічного малюнка. «Життя Василя Фивейского» – одна із кращих його психологічних речей

Природно, що автора найбільше займає внутрішній мир о. Василя. Як же він його відображає? Психологічний метод Андрєєва відрізняється від методу Л. Толстого, що пояснює й договорює за героя його думки й почуття, як усвідомлені самим героєм, так і гніздяться в підсвідомості, невловимі, струмливі… Андрєєв іде іншим шляхом. Не відтворюючи послідовного розвитку психологічного процесу, як це робили Толстой і Достоєвський, він зупиняється на описі внутрішнього стану героя в переломні, якісно відмінні від колишніх, моменти його духовного життя, і дає авторську результативну характеристику. Важливим не тільки літературним, але й суспільною подією стала поява антивоєнної повісті «Червоний сміх» (1904).

Її тематична основа – події російсько-японської війни, але сюжетно-копозиционний центр добутку склало вражене, що болісно галюцинує свідомість учасника кривавої бойні: «Це червоний сміх. Коли земля божеволіє, вона починає так сміятися. …вона стала круглий, гладкий і червона, як голова, з якої здерли шкіру». Андрєєв хотів, щоб повість видали з офортами улюбленого їм Ф. Гойї «Нещастя війни». Ключем до розуміння головної ідеї повести є слова одного із братів, від імені якого ведеться оповідання в «Червоному сміху»: «…адже не можна ж безкарно десятки й сотні років учити жалості, розуму, логіці – давати свідомість. Можна стати безжалісним, втратити чутливість, звикнути до виду крові, і зліз, і страждань – як от м’ясники, або деякі доктори, або військові; але як можливо, пізнавши істину, відмовитися від її?..

Мільйон людей, зібравшись в одне місце й намагаючись додати правильність своїм діям, убивають один одного, і всім однаково боляче, і все одинаково нещасні, – що ж це таке, адже це божевілля?». Андрєєв показує вплив війни на свідомість її учасників і людей, які не були на війні, але вражені долею десятків тисяч її нещасних жертв. Незважаючи на фактографічність повести, завдання Андрєєва полягало не в тім, щоб відобразити «факти війни», які, за його словами, «завжди однакові», а в тім, щоб відтворити відносини до війни сучасників, близьких йому за духом, героїв «гаршинской складки», і своє власне відношення, що «…також факт, і досить немаловажний» (Літ. спадщина, С. 244).Жанр «Червоного сміху» Андрєєв визначив як «фантазію на тему про майбутню війну й майбутню людину».

Ідейний підтекст «фантазії» полягає в тому, що розумна інтелігентна людина XX в., що бере участь у війні, не маючи яких-небудь гуманних цілей або визвольних завдань, повинен перестати існувати як особистість, як повноцінний член суспільства, як представник культурного людства. «Червоний сміх» був криком про невідповідність етичних і історичних гуманних подань культурного людства реальному стану миру, вона був лементом про необхідність порятунку людини, людей, народів, людства від «світової зарази», що насаджує війни як спосіб власного існування й поширення

Андрєєв надає свою квартиру для засідання ЦК РСДРП, що він уважав «самою великою й серйозною революційною силою», дає згоду на співробітництво в більшовицькій газеті «Боротьба», бере участь у секретній нараді фінської Червоної Гвардії. У повісті «Губернатор» (1906) Андрєєв виправдує терористичні акти проти царських сановників. Зав’язка сюжету повести – розстріл демонстрації робітників за розпорядженням губернатора. Але ні ця зав’язка, ні процес підготовки й здійснення вбивства губернатора терористами не становлять власного сюжету повести. Як і всі факти зовнішнього життя, ці дані в повісті через призму сприйняття губернатора, як поштовх до його переживанням

Основа сюжету – духовна еволюція губернатора, внутрішній процес його другого, морального народження, що відбулося в момент його фізичної, змушеної бажаної й необхідної кончини. «Не той момент драматичний, коли на вимогу фабриканта вже прибутку солдати й готовлять рушниці, а той, коли в тиші нічних безсонних міркувань фабрикант бореться із двома правдами й ні однієї з них не може прийняти ні совістю, ні засмиканим розумом своїм»

У драмі «До зірок» (1906), самому оптимістичному своєму добутку, автор затверджує соціальну цінність подвигу, і наукового, і революційного. Андрєєв виводить на сцену представників кращої частини сучасного людства – учених, для яких робота є повсякденний подвиг, і революціонерів, для яких героїзм є життя. У п’єсі розмежований «верх» і «низ». «Верх» – це ті, хто наблизився «до зірок», до вічності, безсмертю, досконалості. Десь «унизу» живуть ті, хто страждає, шукає, але ще не знає шляхів наверх. Було б невірно затверджувати, що Андрєєв примиряє точки зору революціонерів і вчених, «романтиків» і «реалістів», «верху» і «низу». Він поєднує, синтезує все краще, що було в арсеналі «піонерів» науки й революції

От чому поруч із Трейчем і Миколою (сином Терновского), носіями активної-соціально-активної філософії життя як рівновеликий коштує астроном Терновский. От чому в його фінальному монолозі злите воєдино сучасне наукове знання про життя й революційно-філософське подання русі буття як прогресу, як кінцевого торжества Сонця, Розуму й Гармонії. Після розгрому у Фінляндії Грудневого збройного повстання й червоної Гвардії наступає смуга глибокої ідейної й психологічної кризи Андрєєва. «Не на кого сподіватися російської революції, – пише він Горькому в жовтні 1906,- мало друзів у волі, і немає в неї гарячих коханців». До нього вертаються думки про фатальну зумовленість людських доль, про безплідність опору споконвічним законам життя, його песимізм приймає «космічний» (Горький) характер

Pages: 1 2

Збережи - » Творчість Леоніда Андрєєва . З'явився готовий твір.

Творчість Леоніда Андрєєва





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.