Антонио Мачадо (1875-1939), один з найбільших іспанських поетів XX століття, почав свій творчий шлях під сильним впливом іспанського й іспано-американського модернізму. Однак уже в самих ранніх збірниках віршів поета - «Самоти» (1903) і «Самоти, галереї й інші вірші» (1907)-крізь завісу модерністських образів і настроїв проривався властивий йому гуманізм і пильний інтерес до народної творчості. Ці риси яскраво виявилися у віршах збірника «Поля Кастилії» (1912).

Книга А. Мачадо, особливо в розширеному виданні 1919 року, стала одним із самих значних зразків ліричної поезії взагалі, цивільної й соціальної лірики зокрема. Цивільними, суспільними почуттями пронизані в цьому зборі-піку й численні пейзажні вірші й навіть інтимна лірика. Зображуючи тяжку частку іспанського, кастильского селянства, поет характеризує, однак, народ як справжню «душу Іспанії» і саме з ним зв’язує надії на відродження батьківщини. Навпроти, в іспанському дворянстві й буржуа він бачить лише незначне минуле, «яке пішло, але як би й не було», і, піддаючи їхньому осміянню, пророкує прихід нової Іспанії, «Іспанії люті, Іспанії розуму». У віршах збірника «Поля Кастилії», особливості в знаменитій поемі «Земля Альваргонсалеса», включеної в книгу, виявляється зріла поетична майстерність Л. Мачадо, що, звертаючись до народної поетичної традиції, поглиблює й збагачує її завоюваннями сучасної поезії

Принципам гуманізму, гражданственности й народності А. Мачадо зберігає вірність і в останній період своєї творчості. Наївно думаючи, що мистецтво, поезія можуть стати силою, що переборює суспільні протиріччя, Мачадо в 20-х роках шукає у своїх віршах синтез філософськ і поетичного почав. Це прагнення до створення нової філософської поезії одержало вираження в «Апокрифічних піснярах Абеля Мартіна й Хуана Майрени» (1926 і 1936), у яких міркування про сенс життя, у тому числі й близькі до екзистенціалізму ідеї, думки про батьківщину, про людство поет вклав у вуста двох вигаданих філософів-поетів. Пошуки синтезу філософії й мистецтва були характерні й . для збірника, що вийшов раніше, «Нові пісні» (1924), у якому надруковані й знамениті «Пісні до Гиомар» - чудовий зразок щирої й глибокої любовної лірики. У віршах збірника, на противагу «лівому» мистецтву, що відкидало традицію, Мачадо прагне розкрити невичерпні можливості традиційних поетичних форм народного мистецтва й класичної культури минулого для вираження сучасних ідеалів. Цей синтез традиції й новаторства властивий і останнім віршам А. Мачадо, створеним уже в роки національно-революційної війни

Діяльність таких майстрів культури, як Р. дель Валье-Инклан і А. Мачадо, вплинула на формування життєвих і творчих ідеалів молодого поколінн-іспанських письменників. Як і в інших країнах Західної Європи, післявоєнне покоління іспанських письменників вступило в літературу під знаком глибокої ідейної й духовної кризи; свідченням цього було виникнення різних абстракціоністських шкіл

Однієї з перших виникла в 1918 році група так званих креасионистов (від исп. сгеаг - «творити») на чолі із чилійським поетом Висенте Уидобро, що призивав «творити поеми так само, як природа творить дерева» спонтанно, стихійно, без участі в цьому процесі свідомості. Модифікацією «креасионизма» став в Іспанії «ультраизм», девіз якого - икга (панцира. - «поза, понад, за межами»)- проголосили наприкінці 1918 року молоді критики й поети. Вони заперечували об’єктивний зміст мистецтва, повідомляли єдиною метою поезії, по вираженню одного поета, «чисту алгебру метафори, свого роду кубізм слова». Це позбавляло поезію всякого пізнавального значення, перетворювало поетичний образ у безглузду й беззмістовну гру, у засіб вираження чисто суб’єктивних, недоступних «непосвяченим» асоціацій. Хоча на початку 20-х років ультраистские ідеї користувалися популярністю в середовищі молоді, їхні прихильники не створили жодного скільки-небудь значного добутку, а до середини цього десятиліття більшість із них відійшло від «ультраизма».