Який чудовий український степ улітку! Особливо в червні, коли трави буйні та свіжі! Сонячне проміння торкається квітів — синіх, жовтих, рожевих, червоних… Зненацька зривається вітерець, хитає трави й квіти, розносить чудовий, солодкувато-терпкий аромат червневого степу.

Пізніше, у серпні, коли сонце стає жорсткішим, степ стає зовсім іншим. Жовті сухі трави, гаряче небо, жодного подиху вітерцю… Але якщо уважно придивитись, життя тут вирує: все ще літають метелики, де-не-де бігають миші, ящірки, шугають птахи… Степ готується до приходу осені.

І осінь не змушує себе чекати. Приходить у степ Дощова цариця! Ховаються звірі й комахи, погода гіршає, вечори стають холоднішими. День і ніч ідуть дощі, ніби осінь вгамовує спрагу розігрітої за літо землі. Засинає український степ.

Настає зима. Випадає сніг, сріблястий і чарівний. Лякає і дивує сріблясте королівство без жодного мешканця. Куди не кинь оком — усюди все біле. До самого обрію. Біле небо, немов ковпак, накриває степ. І здається, що не вирватись звідси тому, хто мав сміливість сюди забрести.

Але ось небо оживає. Визирає з-за хмари промінчик весняного сонця! Із землі потихеньку з’являються «голочки» зеленої травички. Життя набирає силу.

Ось весняний степ уже зовсім живий! Небо блакитне-преблакитне, хмари пух-пасті-препухнасті, серед зеленої травички ворушаться комахи, з’являються перші квіти. Усе радіє, живе, квітне. Як добре в українському степу навесні! За травнем приходить червень… Усе йде по колу.