Твір на повість Воробйова «Це мі, Господи!»

Війна… Це страшно… Мі знаємо й чули про неї багато, алі нам, дітям післявоєнного років, не усвідомити до кінця, що таке війна. Однак ясно одне: війна – пекло, «м’ясорубка», що перемелює людські життя, що перекручує людські долі. Не дай нам, Господи, коли- небудь, зштовхнутися з війною віч-на-віч… Про Велику Вітчизняну війну написано багато книг. Серед їх – повість Костянтина Воробйова «Це мі, Господи!»… Цей добуток був написань в 1943 році, коли короткий перепочинок у партизанських боях дозволивши йому розповісти про ті, що трапилося з їм у німецькому полоні.

Повість автобиографичная, співуче, тому настільки пугающе правдива. Страшно читати про табори військовополонених, про нелюдське звертання фашистів з ув’язненими, про збожеволілих, що втратили людський вигляд людей, про марні спроби втеч і наступних звірячих катувань. Перед нами частка людини, одного з мільйонів, що потрапили з німецький повний, історія лейтенанта Сергія Кострова. Алі він же, один з деяких, зміг вижити, духовно вистояти в цьому полоні, не втративши надії на звільнення. Із самого качану Сергій вирішив: «… я молодий і хочу жити. Виходить, хочу ще боротися». І він боровся. Протягом сімнадцяти глав автор розповідає нам про ті, що довелося пережити його героєві, що довелося вистраждати.

У повний Сергій потрапив, коли німці в 1941 році, у грудні, відступали від Москви на Волоколамск. Відступали й тому звіріли, зганяючи злість на «голодних, хворих, змучених людях», і не били їх, а вбивали. Страшні сліди запозбавляли за собою – гори трупів, які «у снігу, мовчазно й грізно шлють прокльону вбивцям, висунувши з-під снігу руки, немов заповідаючи мстити, мстити, мстити!». У числі військовополонених, що рухалися під конвоєм німців, саме й був Сергій. Йому повезло, його не вбили в дорозі, не скалічили, хоча й побили, і він потрапив у ржевский табір військовополонених. Чи Алі не так повезло? Адже там, у таборі, ув’язнених очікувала довга, болісно довга смерть від голоду. Шістдесят грамів хліба в день. Як же вижити в таких умовах, а тім більше такому сильному, здоровому, молодому, як Сергій, якому повинне здійснитися тільки двадцять три роки. Алі він вижив, перехворівши тифом, видерся йз чіпких лабетів смерті. «Так, міцний був кощавий лейтенант! Занадто вже мало крові було в його жилах, утомилася смерть жолобити гнучке тіло спортсмена, і через двоє діб виповз Сергій з-під нар». Остаточно поправитися допоміг йому доктор Володимир Іванович, що в цьому пеклі умудрявся допомагати людям і навіть збирав «у дошку своїх», щоб бігти. Ио доктор не був єдиною людиною такого роду. Багать зустрів і капітана Миколаєва, і Ванюшку, і Мотвякина з Устиновим. Всіх цих людей поєднувала разюча любов до життя, стійкість, бажання втекти з полону, а головні – прагнення всіма силами здійснити задумане.

Думка про втечу зігрівала душу головного героя в страшних умовах фашистського полону. Він голодував, навчився берегти кожну крихту хліба, алі завжди був готовий поділитися з іншими. Він не втрачав цілковитого самовладання, хоча це було майже неможливо. Сергій побував у багатьох таборах смерті, бачив, як нізащо, просто зазаради забави, фашисти розстрілювали беззахисних людей, як морили їхнім голодом, бачив, у що перетворюється більшість в’язнів, що утомилися боротися. Алі Сергій бачив і інших людей, до останніх хвилин борються за життя й, подібно йому, що прагнуть до втечі. Рідко кому вдавалося втекти, алі Сергієві це виявилося під силу.

Перша спроба виявилася невдалою: його й Ванюшку – хлопчика років сімнадцяти, котрий погодився бігти йз Сергієм, – піймали, і «стрибали куті чоботи по двох розпростертих тілах…». Алі втікачі вижили, і знову була втеча… «Нарешті воля! Можна глибоко вдихнути виснаженими грудьми! Алі ні на хвилину не можна забувати, що мі – вусі ще полонені, і за такими, як мі, у лісах полюють поліцейські…»

Утікачі ховалися, пробираючись до рідної землі. Алі все-таки Сергій залишився один, коли схопили Ванюшку. Герой ледве було не вигин у болоті, потрапив у лабети до есесівців… і знову біг! «Гади! Російського офіцера так не візьмеш!» Алі від хоробро: відмовила права нога – іти неможливо! І знову повний, і знову допити, катування, знущання…

Господи, що ж роблять із людиною такі випробування, які виніс і переживши Сергій Багать. Молодий хлопець за кілька місяців перетворився в старого.

«Немає на світі гірше тихнув хвилин, коли людина зрозуміє, що всі, що стояло зробити, – зроблено, пережито, кінчено!.,» Такі почуття випробовував і Сергій. Він майже отчаялся. Майже… Там, у глибині душі, залишилося ті, що можна вирвати, «алі тільки чіпкими пазурами смерті». Сергій зберіг це «ті». Незважаючи на всі, що ще чекало його, «він живий, а виходить, буде боротися, не за право просто існувати, а за право на життя, вільне життя…». «Бігти, бігти, бігти! – майже набридливо чеканилося в розумі слово».

«Це мі, Господи!» – страшна книга. Алі вся написане – правда, жорстока правда про війну, про повний, про фашистів… Алі не потрібно думати, що всі добутки – суцільні картини війни. Є й ліричні відступи, якщо, звичайно, ці рядки можна так назвати. Ліричні відступи немов вкраплені в текст, смороду скрашують що відбувається, алі природа немов почуває, що йде війна: «Бархатистими котячими лабетами підкрадалася осінь. Видавала вона собі лише тихими шерехами кленових листів, що засихають, так потрісканих стручків акацій. Змученою вдовою-солдаткою плачі кривавими гронами зліз опершаяся на тин горобина». Природа немов живаючи, метафори, неодноразово використані автором, роблять її безпосереднім свідком війни. Природа плачі над загиблими, страждає разом з пораненими. Алі природа є й ворогом військовополонених. З і природа-страждальниця. Всі моменти природи дивно відповідають дії, будучи одночасно й «тіньовим» тлом, і діючою особою. Це – авторська особливість, алі, по-моєму, вся повість особлива. Нехай цей не перше й не другий добуток про війну, алі це не просто повість, це рядка, написані кров’ю, це ті, що вистраждано самим автором, це свого роду лемент душі – це мі, Господи, мі, люди, що пройшли через пекло війни.

«Це мі, Господи!» – попередження людям, попередження про ті, що війна – це не просто страшно, війна – смерть не тільки фізична, алі й духовна. Це величезний удар, удар по самому хворому, що є в усіх нас, – по нашому життю, по нашим рідним і близьким, просто по людям…

Я не хочу війни, я хочу жити, жити й бачити синє небо над головою, яскраве сонце в цьому небі. Я не хочу коли- небудь, почути гуркіт знарядь, не хочу довідатися, що таке війна. І не дай нам, Господи, коли- небудь, виявитися у вирі воєнних дій, потрапити у вир смерті…

Збережи - » Твір на повість Воробйова «Це мі, Господи!» . З'явився готовий твір.

Твір на повість Воробйова «Це мі, Господи!»





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.