Творчість В. Стефаника - одного з найбільших художників України - виділяється високим гуманізмом і теперішньою народностями. Як щирий письменник-гуманіст, він проникає в глибини людського життя й психології, втілюючи свої спостереження в майстерній художній формі. У значній частині добутків В.Стефаник зображує трагічну долю бідного селянина. Для приклада можна взяти не одну, а кілька новел. Уважно розглянемо й узагальнимо їхній зміст, уявимо собі ті часи…

• «По селу йде, пливе тоненькими струменями, розпадається на маленькі крапельки один голос, сільський звук. Обіймає він сіло, і поле, і небо, і сонце… Ціле сіло співає, білі будинки сміються несміливо, вікна ссуть сонце».

Представляєш все це - і на серці стає так радісно й спокійно, що й самої хочеться співати. Але бажання відразу зникає, коли довідаєшся про ту жорстоку й жахливу дійсність, що ховається за стінами показної краси. Сонце тільки що зійшло й своїм променями освітило хрест. Знаєте, той, що Іван Дидух сам собі на пагорбі поставив. Бідний чоловік! Все життя віддав важкій виснажливій роботі. З ранку до ночі гнув спину, ніколи було й нагору подивитися. «Століття свій відбув на тім пагорбі». У душі плекав надію, що робота дасть родючі результати, виведе із крайньої нужди. Але не так трапилося, як думалося. І залишив нещасний селянин рідну землю, і пішов шукати кращої долі в чужі, невідомі краї. Знав, що йде на неминучу смерть, тому й «на своєму пагорбі хрест кам’яний поклав». Поховав себе живцем… А геть там, у будинку, мати дитинок своїх перед смертю благословляє. Четверо їх у неї. Один іншого менше. І що їх чекає в майбутньому? Залишаться сиротами, нікому не потрібними. Підуть на службу до пана або у військо. Або ж «украде, тому що воно ніколи добра не знало, і краденим хоч потішиться». Така їхня доля - доля бідних селянських дітей, маленьких беззахисних сироток. По дорозі, що веде від села, котиться віз. На ній лежить дівчинка. Катруся хвора, і батько везе її до лікаря. Вона плаче. Гірко стає їй від слів батька:

• «А ти, помни, що як я гроші задурно по докторах розсію, та й ти амінь зробиш! Я тебе без доктора поховаю, я тобі буду доктор!». А хіба ми можемо його засуджувати? Ви, можливо, думаєте, що йому не жаль дочки, що батько не любить її? Любить і поважає. Ще як! Але бідність і нестаток приводить до того, що батьки свідомо повинні прораховувати, чи варто віддавати за лікування дитини гроші. А може, і не потрібно? А куди це селяни поспішають? А це вони до білявої Дочки, на науку. З тих пор увели «векселі», відтоді всі й почалося. Працював мужик на ниві так навколо будинку й горя не знав. Так немає ж! Упали прокляті папери, як сніг на голову, а їх ще й підписувати треба. А звідки ж неосвіченому мужикові вміти це робити? Але їм повезло. У них є Дочка. І що з того, що все повинні заплатити за навчання? Ну й що, якщо прийде віддати курку або кілька монет, зароблених важкою роботою? Все це коштує вміння ставити теперішній підпис, а не який-небудь там хрестик. Біля будинку сидить старенький сивий дідусь і скаржиться на свою нещасну долю. Важко на миру жити, дуже важко, а тут ще й діти біль приносять. Працював, поки сил вистачало. Зароблене - дітям: «корівку дав, ягничку дав, плуг дав, усе дав».

Ви думаєте, дочекався подяки? Де там! Навпаки: «Здихайте старі, тому що вам жаль ложки страви. Молочко поїдають, сирець поїдають, а ми, як щенята на них дивимося… ви старенькі, слабенькі, та і їжте мало. Так нам відповідають наші діти». Так від кого, скажіть, чекати добра, коли рідна кровинка, який віддали все життя й любов, відмовляється від тебе, зневажає, принижує? І це ще нічого в порівнянні з тим, який сюрприз приготувала Касиянихе її дочка. Ви ще не знаєте? Народила московського незаконнонародженого. От було! Батько з матір’ю відреклися, піп у церкві прокляв, сусіди не поважають. Не знайшла спокою в селі. Але коли покинула всі й пішла куди ока дивляться, тоді вільно зітхнула й зрозуміла, що перебуває в безпеці: «Гріх, мій гріх! Я тебе надолужу, і ти в мене виростеш більшим, мій син». Боже, як, напевно, важко боятися своїх рідних, ховатися від зневажливих поглядів сусідів-односільчан! Життя трагична, шукаєш і потребуєш підтримки близьких, але й вони до тебе байдужі. Як можна говорити про щастя, добробут і світ, коли навколо не люди, а кам’яні створення із гранітними твердими серцями? Хоча і їх ми повинні зрозуміти

Бідність і нестаток роблять свою чорну справу, примушуючи людини зневажати не тільки навколишніми, а й самим собою, не залишаючи нікому навіть крапельки надії. А вона, як відомо, умирає останньої… От така вона, життя селян кінця XIX початку XX сторіч. Що не день - те новина. А те, що Григорій утопив у ріці свою донечку. Не тому, що хотів заподіяти їй зло. Немає! Він просто хотів позбавити її всіх мучень, які чекають кожної мужицької дитини. За допомогою порівнянь і художніх деталей автор створює гнітючу картину страшного зубожіння селянської сім’ї. Батько дістав десь скибу хліба й кинув дітям на піч, - побачив, що вони, «як щенята навколо голої кістки…»,були такі виснажені, що незрозуміло, «як ті меленькие кісточки трималися разом», висушені тіла їх були, «як перо», а видні були тільки, «як олово», налиті горем ока. І батька охопив жах, і в голові мигнула думка, що краще вмерти, чим так жити. Він молився, бігав по сусідах, почорнів, на груди давив йому якийсь камінь, але позбутися від страшного задуму не міг. Коли йшов з дитинками до ріки, йому палило начебто вогнем, він скреготав зубами. Побачивши ріку, побіг щосили й кинув дочку у воду. Федір підпал маєток Курочки, помстившись у такий спосіб за несправедливе відношення пана до нього. А декільком мужикам прийде зустріти Святий вечір не із сім’єю, як ведеться, а у в’язниці, куди їх посадили з метою наставити на «шлях щирий». Але не дивлячись на все це, життя триває

Завтра знову зійде сонце, обласкає променями кожне деревце й кожний кустик, пташку, що буде щебетати, прославляючи народження нового дня, що принесе свої турботи й проблеми. Що поробиш, така його доля - доля трудівника й хлібороба. Вічного мученика